Глава 48

Вперше за довгий час я стояла під знайомою паперівкою на двох ногах. Ледь похитуючись, з певною важкістю утримання рівноваги я жмурячись, спостерігала як крізь темно-зелене листя сонячне проміння, безсоромно обливало мене світлом.

Ось він - прощальний жест літа, розпашіле повітря, ще мало наснаги обволікати літніми пестощами та всеосяжний осінній настрій заволодівав довкіллям. Опустивши очі з височини, я вперлася поглядом об чорну свіжу землю.

В голові, що досі час від часу зринали спогади, пов’язані з вчорашніми подіями. Після прибуття Рафаїла у мене ніби відбулися часткові провали пам’яті. Стрес в перемішку зі знесиленням, подбав частковою амнезією про збереження психіки та організму. Тому закінчення вечора, коли пік небезпеки минув, прояснювався лише кількома яскравими картинками на фоні абсолютної чорноти.

Першим спогадом було, як я розплющила очі, а хтось величезний підняв мого пурпурового вихованця. Ледь відчутний нявкіт, кволо заполонив простір. Один міцний укус за поперек, несвідомо заставив піднятися й сісти, а нявчання посилитися. Це Раф, відаючи котячими рефлексами, привів мене в почуття. Очевидно оцінивши, що я ще зберегла хоча б якісь сили, й можу залишатися тимчасово на одинці, поки вирішуються важливіші справи. І нехай мене заносило у сторони, а кінцівки трусились, та вже моєму житті не загрожувала смертельна небезпека, рудий скочив у сторону кішки перевіряючи її стан та наскільки вона небезпечна. «Надіюсь здохла» - так голосно, й водночас із залізною безжальністю, пронеслося у моїх думках. Я знесилено закрила очі, й відразу відчула вологу землі та оксамитову ніжність трав, що обволікали виснажене тіло.

Пізніше звідкись взялися батьки, Даміра злісно гарчала на всіх, або можливо на когось конкретно, але для мене все це звучало як одноманітне коливання повітря, що неприємно заважало поринути у сонний спокій.

Кішка була жива, її положили у клітку, яка знаходилася у багажнику. Невідомі люди дивилися на мене переляканими очима, хоча у їх погляді вбачалося очевидне полегшення, тривога минулої ночі ще не встигла покинути перехвильовані серця. Мене хтось ніс на руках, це був запах терпкого дерева в перемішку з чоловічими парфумами. Так пахне тільки тато. Я торкалася сухим носом його оголеної шкіри долоні й мене наповнило неземне полегшення, що все минуло. Що тут є кваліфікований лікар, який надасть маленькому Страшку професійну допомогу, й врятує мого маленького улюбленця, як колись і я врятувала його.

На фону щось кричав Рафаїл, а хтось жалісно скреготів голосом «Це все були жарти, ось кулони, ось! Я не хотів нікому нашкодити!! Рафало ти ж знаєш мене!Пробач гавнюка!Ні-ні тільки не бийте!!» Потворність голосу пронизувала всі нервові закінчення, що захотілося не лише заткнути вуха, а блювотні позиви відгукнулися кількома скороченями шлунку. Щось болюче вкололо в нижню лапку і з током кров поширилося тілом, затуманюючи голову та свідомість, цим самим віддаляючи від подій.

Зараз стоячи під деревом, у спокої літнього дня, на одинці – сама з собою, моє серце боляче стискалося дивлячись на свіжу землю, що невеличким пагорбом огортала маленьке біле тільце, забираючи його назавжди з моїх очей. Востаннє бачивши Страшка молодим кошеням, з червоною шерстю та білими поодинокими плямами, які свідчили про його істинний колір. Кошеня врятоване мною, віддячило життям ратуючи мене саму. І хто ще здатний сказати, що коти — безсердечні егоїсти?!

Гірка, гаряча сльоза скотилася холодною щокою та впала у густі трави. Не втримавшись стояти на довжелезних ногах, я безсило рухнула на траву, заливаючись слізьми, та даючи волю почуттям. Я попрохала всіх покинути мене, аби скористатися можливістю назавжди попрощатися з маленьким улюбленцем.

Коли хвиля відчаю поступилася нейтральності, я відвела очі й побачила як в далині видніється хатинка Андріана. Він поїхав разом з татовими знайомими, направляючи злочинців до відповідних карних органів, де в спеціальній в’язниці божевільну парочку перевірять на ясність психологічного здоров’я й винесуть особливий вирок, яким лише перекоти судять перекотів. А Андріану ж мали допомогти розібратися у здібностях, та розшукати видових родичів. Якщо він існує – як лис, то очевидно є й інші, з якими буде більше розуміння своєї другої природи. Все це Цвіркунець переповідав поспіхом, коли ми на мить залишилися на одинці, вузькі чорні очі світилися щирою радістю. Він, звісно ж, обіцяв обов’язково повернутися назад, щоб поділитися враженнями та продовжити наше приємне літо. Та щось всередині мене підказувало, що це займе не мало часу, а відповідно ніякого продовження літа у нас не буде.

Я сиділа вже довго, в животі почало, мляво смоктати, та я придушила бажання їсти. Голод краще пасує печалі, аніж набите пузо. Яскраве сонце сідало за горизонт, переливаючи у небі різнобарвними хвилями хмар. Тепер бажання гуляти одній проти ночі не виникало. Наповнивши повні груди через ніс, я ввібрала п'янкий запах ґрунту, ніжний аромат вечора, що накопичував вечірню вологу, якій до кінця ранку судилося вилитися навкруги - густим молочним туманом.

- Прощай мій любий Страшко, одного дня ти зустрінеш мене на таких же білосніжних хмарах, як і твоя шерсть. А до тієї митті, я завжди пам’ятатиму твою любов та пожертву. – Захлинаючись власними слізьми, промовила я надірваним голосом до маленької могилки. Закарбовуючи цю картину з зеленого, чорного, малинового та сумного й не оглядаючись швидкою ходою пішла додому.

«Розумний маленький котик
Біля мене поруч спить
Я знаю, йому вже більше ніколи
Зі мною не розділити життя мить

Розумний маленький котик
Хоробро смерть забере
Муркоче, підбадьорюючи мене
У вічність його душа увійде»

Мимоволі зі сліз народжувалися рядки вірша, який з’явившись відразу й помирав, ніколи не прозвучавши. Як найкрасивіший метелик, не здатний проіснувати довше секундної миті, щоб своєю короткотривалою вродою не тривожити чужі довготривалі життя.