Глава 44

Кінець тижня нагородив нас черговою зневірою та невгамовною панікою. Повернувшись з роботи, незвично розбурханий Максим не міг вгомонитися, всіляко заважаючи жінкам недоладно крутячись у них під ногами. Зазвичай, непроникливий тато, сідав на кріслі коло мене, лагідно пестячи, великими, теплими руками даруючи батьківську любов. В той час поки мати накривала на стіл, він розповідав мені різні хороші новини та чутки, компенсуючи не приділену за весь день, увагу. Я підозрювала, що тіло кота - викликало у нього панівні милі почуття, як колись це робила маленька кохана донечка.

Цього вечора, тато просидів коло мене від сили хвилин п’ять, а потім зірвався й незграбно метушився коло матері, всіляко заважаючи її роботі. Ольга своїм проникливим поглядом швидше за Даміру зрозуміла, що відбувається щось підозріле. Тому у своїй жартівливій манері, запропонувала краще розлити трохи випивки замість «плутання під ногами».

Максим радо підтримав цю ідею, зазвичай тато практично не вживав алкоголь, адже вважав це найдурнішою ідеєю - помалу позбуватися клітин головного мозку, вимиваючи їх через сечовий міхур. Чоловіка оточувала просочена кортизолом аура, яка перетворювала його дії чи рухи в надмірно різкі або ж навпаки розгублено повільні. Легке тремтіння кисті, не зупинялося навіть коли міцна рука тримала бутель, а навпаки посилилося. Йому довелося негайно поставити пляшку на стільницю. Ніхто цього не помітив, звісно окрім мене.

- Які новини, коханий? – Наколюючи на виделку кусень броколі поцікавилася мама. Зараз ми вживали багацько клітковини та білка, задля підтримання організму в оптимально здоровому стані.
- Ну як сказати…, - видихаючи протягнув батько, спромогаючись навіть нервово посміхнутися матері, але відразу опустив очі, не витримуючи ясність жінчиних очей.
- Щось сталося на роботі чи у нас… - Не відриваючись від вечері не закінчила речення Ольга, даючи змогу вибрати – чи варто про все дізнатися її подрузі чи все ж таки ні. Матері досі ніхто не розповів, що не так давно друзів Рафа спіткало таке саме лихо, що й нас.

- Ну загалом, на роботі збільшується кількість онкохворих, особливо людей з лейкозом та раком щитовидки, хоча не скажу, що ця активність для мене в новинку. Раз на кілька років відбувається стрибок будь-якого захворювання. Хоча є підозра, що це пов’язано з катастрофою Чорнобильської АС та випадками, коли там проводилися активні дії, що підіймали у повітря радіаційні пилові частинки. Власне, це нині й відгукується безліччю захворювань безневинних людей найрізноманітнішого віку. – Максим завжди говорив про захворювання, як про проказу – яку людство не заслуговує. Особливо це стосувалося не виліковних випадків, проти яких медицина безсильна.

- Навіть установлення саркофага згодом відізветься для нас негативом, - підтримав розмову Раф. Після нашої вечору на грушці, я вже встигла проінформувати Андріана про те, що ця руда морда бажає зустрітися з ним у діловій пропозиції. Про що вони мають говорити й коли – я не знала, а просто очікувала на знак від рудого нахаби. Лис виявився не в захваті від надмірного зухвальства Рафаїла, але і не відмовився від можливості перекинутися кількома словами. Напевно це діло честі для обох хлопців.

- Угу…- задумано мугикнув тато, витаючи десь далеко. – А у нас…- він звів пронизані червоними судинами очі. Втома, недосип, праця і домашні хвилювання – все це миттєво зістарило та зробило рідне обличчя незвично суворим. Особисто я б побоялася йти до такого лікаря на прийом. Батько потребував відпочинку. Та не дивлячись на відштовхуючий вираз обличчя – очі та серце досі зберігали природну доброту та милосердя. – Пам’ятаєш, в тутешніх околицях ми колись зустріли Ісака та Мілану? – Пригадуючи, мама повільно покрутила між пальцями виделкою, зводячи до кучки свої коричневі брови.
- Це ті, що очікували дитинку, але в них стався викидень? – Буденно запитала вона, ніби викидень те саме, що і діарея.

- Так-так, вони самі, - продовжив тато надломленим голосом, - сьогодні телефонував Ісак і повідомив, що вони обоє залишилися без медальйонів. – Мама стривожено скрикнула, забуваючи про свою звичну холодність. – В ночі хтось викрав амулети, вони навіть не відчули коли і як. Щобільше, ті нелюди відкрили газ, бажаючи їх отруїти. Слава Богу до Мілани зателефонувала мати, в старенької скочив тиск, - на мить тато замовк, обмірковуючи, що сказав, - Тобто добре, що зателефонувала, а не те що почалася гіпертензія. - Тато ніяково поправив круглі окуляри на очах, незручно кахикнувши, закінчив свою розповідь, - тож довелося їхати в нічні аптеку, щоб ввести необхідний Дибазол з Папаверином. Якби не було, добре, що всі залишилися живі.
- Мати рідна! Ну це вже в ніякі рамки не годиться! Я надіюся вони повідомили в поліцію! – Мама аж почервоніла від злості, нервово поправляючи зібраний на голові пучок, вона впилася в батька нещадним поглядом, надіючись отримати ствердну відповідь.

- Це не розумно в нашому випадку, нас звинуватять або в неуважності, або ж якщо візьмуться за діло, коло будинків буде занадто багато зайвих очей, що можуть підловити надмірну котячу активність. Найкращим варіантом для перекотів - залишається самостійне відловлення та покарання того... чи тих покидьків. – Відсунувши від себе тарілку, випростався Раф ледь розводячи плечі, ніби його мучив спинний біль. Бліде обличчя випромінювало переконливий погляд, а розмірна інтонація та низький тон, погоджуючись закарбовували у свідомості доведені аргументи.

- Рафаїл правий, - підтримав батько. – Поліція нічим не допоможе у наших особистих справах. Я сьогодні знову зв’яжуся з Ісаком, й ми об’єднаємо наявний досвід та складемо відповідний план ліквідації нашої проблеми. Це потрібно вирішити швидко, бувало та нещадно. Як рух скальпелем.
- А я тим часом задію план «А», який ми вже обговорювали. – Рішуче додав Раф, різко поглянувши на мене. Я ж тільки очима переводила від одного до іншого, розуміючи, що той «план» - це залучення лиса. Але який з його толк? На запитання відповідь не знаходилася.
- Ну а я приберу на столі, - жартівливо посміхнулася Ольга, починаючи клопотати коло брудного посуду, розвантажуючи важку атмосферу, що огорнула всіх присутніх. Навіть дрібного Страшка, що відчував у повітрі щось загрозливе.