Глава 42

З моменту коли я погодилася співпрацювати з Андріаном моє життя, заграло новими барвами. З самого ранку й до приходу темряви – я удавала з себе добропорядну кішечку, яка муркоче по розкладу, ходить на унітаз, снідає з родиною, сумлінно виховує й грається зі Страшком. Та тільки коли ніч торкалася землі магічною темрявою – я перетворювалася на білу кішку таємниць. Яка кожного вечора, в конкретно домовлений час, прямувала до витонченого, чорно-сріблистого лиса, що вижидав мене на розі будинку, світячи парою жовтих зір, які повідомляли про його присутність, що розчинялася у всепоглинущій темряві.

У моїх секретах вечірніх втеч співпрацював Страшко, сумлінно пильнуючи з вікна чи ніхто раптом не навідається у нашу спальню. І якби так сталося – маленький охоронник, стрімголов мав видертися на вершок груші, закручуючи на найвищій, велетенській гілці білу ганчірку, яку ми з Андріаном мали б помітити з його домівки.

Загалом, якщо навпростець – ми жили не далеко, тільки міська місцевість, що складалася із закручених вуличок і стежок, робила цю відстань у пішій, людській, ході значно віддаленішою.

От і сьогоднішній день не відрізнявся від усіх минулих, тато тільки вийшов з будинку, а ми сіли за сніданок. Дамірі стало значно ліпше: колір її шкіри повернув природну тілесність, а підшлункова дала спокій, нагородивши матір ремісією. Звісно, вона ще невпинно тужила за своєю кішкою та звичною мною у людській подобі. Уже не раз, мені доводилося чути, як про це вона плакалася ночами тату, роняючи крокодилячі сльози. Ні, я не підслуховувала, просто мій слух спроможніший за мої міри порядності.

Сидячи в колі близьких людей, я їла з ними на рівні: за столом на своєму стільці. Білий бешкетник безцеремонно розділяв моє місце, нахабно під'їдаючи мою порцію. Час від часу доводилося, цюкати його лапаю по морді, захищаючи свою отриману здобич. Всі гиготіли з цієї ситуації, і я теж, та все ж посилену пильність доводилося зберігати, виключно, задля збереження свого авторитету перед малюком.

Все було як і завжди, Ольга жартувала, час від часу підколюючи Рафа черезмірною суворістю, останній же заради ввічливості усміхався матері, випускаючи в її бік лукаві бісики. І в мій бік теж. Це було дивно. За останній час, окрім швидкоминучих кількох погладжувань по шерсті та підтримуючих слів у мою сторону - ми практично не спілкувалися. А тут - вже кілька днів під ряд, він підозріло дивиться у мою сторону.

І оце зараз знову, пильний погляд з ледь примружених мідних вій. Що це означає? Не вже він підозрює мене у співпраці з лисом? Не можливо! Страшко завжди мене прикривав, і повідомляв, що нічого надзвичайного, за останній час не відбулося.

- То що сину, зробиш мені таку ласку – приготуєш нарешті італійську вечерю для любої матусі? – Хитро усміхнулася жіночка, вигнувши довгу шию, від чого ідеальне каре, заколихалося навколо її обличчя.
- Я б залюбки мамо, та більше надаю перевагу, щоб ти мене годувала, поки ще маю таку можливість… - Притишивши голос, вправно виплутувався Раф, досі обдаровуючи мене частим миртовим поглядом.
- Ну хоча б брускети я отримаю, - благально закупирила губки, грайлива немов кішка, Ольга, зберігала в очах каверзний блиск. – Он, Есфір зі Страшком теж бажають твоїх кулінарних витворів, подивись, у них, як і мене – слинька потекла від спогаду про моцарелу, базилік та помідор.
- Щодо Страшка, можу поспорити, - відкинувся на стілець рудий, народжуючи всередині себе жартівливо-іронічний смішок. Всі залилися сміхом, тільки біле маля сиділо зі здивованим виразом морди – чому його кличуть, а смачненьке не дають?

По сніданку, Рафаїл дружно попрощався зі всіма та обдарувавши мене на прощання, черговим підозрілим поглядом, подався по своїх справах. Я занурилася у безліч сумнівів – чи варто сьогодні зустрічатися з Андріаном? Швидше за все рудий почав мене підозрювати, а це нам ой, як не на лапу.

Цілий день вигріваючи, у лінивій дрімоті, пузо, я ще час від часу розмислювала – чи варто ризикувати? Нехай повільно, але з Андріаном, ми встановили, один регулярний запах, що нудотно-солодко заповнював наші околиці. Одного вечора лис виявив, що це чорна кішка кружляє нашим районом, а я – підтвердила здогадки - що вона перекочувальниця. ЇЇ розумна взаємодія або не контактування з іншими видами, видавали особливий склад не котячого розуму, а значить вона така як і я. Тож ми з лисом постановили дізнатися - чи має її тварина змогу перевертатися на людину.

А устрявання рудого у наше винюхування дорогоцінної інформації – було б фатальною помилкою. З домашнього підслуховування, я з’ясувала, що в близьких друзів Рафаїла теж зник кулон і людина залишилася без свого звіря. Про це в домашніх стінах не розголошувалося, особливо секрет оберігався від мене та Даміри. З Андріаном ми дійшли висновку – що хтось активно позбувається перекочувального роду. Це жахало мене до несвідомого розпушення найдрібніших ворсин тіла. І хоча лис був відвертий – щодо інших йому байдуже, та мені втрачене – він поверне. Що правда, я мало у це вірила, та не зізнавалася лису. Як не крути - час який ми проводили, освіжав, затхле від домашньої нудоти, життя.

Тато повернувся, й ми сіли за вечерю. Рафа не було, тож Максим зауважив – чи не варто почекати на молодика. Ольга відповіла, що сьогодні син залишився на ночівлю у знайомої. Ніхто нічого не відповів, а лише мовчки сприйняв неочікувану звістку. Даміра почала розпитувати тата про робочий день. Про клінічні випадки, тато говорив багато й детально, не боячись зачепити чиюсь надмірну вразливість.

Новина нечувано спантеличила голову, Раф – ніколи не ночував у «подруги». Ну принаймні це пояснює незвичну для його байдужість, що проявлялася останнім часом. Але чому цими днями він обдаровує мене критичним, пильним поглядом? Запідозрює – інших варіантів немає. Ну…я видихнула, проводячи поглядом сонце, за двадцять хвилин Андріан буде коло будинку. Очі опустилися додолу, оцінюючи висоту другого поверху. Хвіст ліниво звисав униз, спадаючи з підвіконня. Страшко старанно вилизувався перед прийдешнім чергуванням.