Глава 41

Легкий доторк лиса мав би розслабити моє напружене, зібгане до купки тіло, та викид адреналіну, взяв верх над усіма моїми діями. Це заставило кота не осмислено чкурнути стрімголов вперед. Вважаючи, що лис наздоганятиме мене, я галопом минула всю довгу вулицю й щоб пересвідчитися у вірності здогадки - оглянулася.

Чорна витончена фігура сиділа до мене спиною, як і при нашому знайомстві, навіть не змінивши пози. Я зупинившись обернулася до нього мордою. Що це все означає?

А означає, що я надто наївна істота, яка не помічала очевидних ознак, що відбувалися в мене перед носом. Його запах – запах лиса, який я постійно списувала на невиліковне захворювання. Він не здивований моєю подобою, бо знав(!), хто я є насправді. Але ж коли він розкрив мою таємницю?
Що це у проклятого кота, за такий світ? Перекоти, Вульпеси – хто іще існує у цьому незбагненно величезному просторі світу? Не вже на земній кулі замало флори й фауни, щоб жити у блаженному спокої природи?

Потоптавшись мить, вагаючись, що робити далі, я прийняла рішення, ризикнути й дізнатися від Андріана всю правду, яку можу здобути. Тож в черговий раз випробовуючи своє нещасливе везіння – вівидати, щось важливе, я помалу почала повертатися до дикої тварини. Не бажаючи налякати, тим паче викликати в нього напад агресії, сприченену банальним самозахистом, я ступала твердими кроками, привертаючи увагу до свого повернення.

Великі чорні вуха зіщулилися, зловивши. не відчутні для людського тіла, звуки. Парочка яскраво-жовтих очей блиснула на мене з-під довгих тваринних вій. «І це Андріан?» - ніяк не могла второпати я. Ось чому його недолюблює Раф, через іншу природу, а не через ревнощі до мене. Що ж це логічно. Я не задоволено видихнула, відчуваючи, що зараз не дуже й потребую чужих заздрісних емоцій пов'язаних зі мною.

То що робити далі? Як спілкуватися? Зайнявши, вигідну, на мою думку, позицію, я не зводячи очей, вивчала ще незнайому для мене тварину.

« Ти хоча б щеплений?» - не соромлячись поцікавилася я. Лис тільки плавно у рух свого хвоста, повернувся до мене мордою, й німо продовжував спостерігати, зі своєї «не вигідної» позиції. Цікаво, він боїться мене? Ну хоча б трішки… Я вирішила покластися на свій лукавий самообман, що нехай з макове зерня, але все страх до мене є.

«Агов!» - вигукнула я, намагаючись отримати хоча б якусь відповідь. І знову безголоса пустота. Виявляється іншим видам важко спілкуватися між собою. Я підійшла ще ближче, покидаючи обрану «вигідну» позицію. Лис продовжував далі сидіти на місці, його гормональна атмосфера була спокійна, значить загрози немає.

Ось так крок за кроком, я наближалася до тварини, оточеної довгою, чорно-срібною шерстю, поки між нами не лишилося відстані - завдовжки з мій хвіст. Адже кожна моя спроба отримати відповідь, увінчувалася дратівливою тишею.

Не закриваючи очей, я намагалася вичавити з себе те, чого не міг вловити лис, й вібрисами думок, силкувалася вловити послану ним відповідь. Контакт не встановлювався, хоч лусни! З боку щось зашуміло, на мить я змінила об'єкт концентрації, й уважно зісканувала видиму територію. Це пустотлива пташка, побачила на землі свою їжу, заклопотано плигала навколо харчів, котрі були заховані від мене завісою трав.

Хитрий лис, минув роз'єднувальну для нас територію, й вклав свій велетенський, пишний хвіст на мій дрібнесенький. Я завмерши округлила очі, приголомшена нечуваною нахабністю. Жар лисячого тіла, огорнув мене пухнастою хмаркою.

«Тільки так ми можемо спілкуватися» - ніби наживо, почула я у своїй голові знайомий голос, що віддав легким лисячим скавулінням.
« То ти лис?»
« А ти хочеш сказати, що я більше схожий на пса?» - Іронічною насмішкою, відповів Адрій, звужуючи свої жовті очі.
«Божевілля, подумати тільки – ти лис!» - Подумки дивувалася я, не знаючи що відповісти на його насмішку.
« А ти – кіт» - не розгубившись пролунало у моїх думках. Я присоромилася, бо це була моя таємниця, яку я йому не розкрила.
«Так…а ти давно знайшов свою другу особистість?»

«Після нашої першої зустрічі, - зітхнув лис і відвів погляд на вхідну хвіртку, з якої він вперше увійшов у моє тихе котяче життя, - «до приїзду сюди, якась невідома сила дуже тягнула мене у стару хатинку бабці. В останнє я тут бував ще в підлітковому віці, та щось невідоме вимагало повернення втраченого, що перебувало саме тут. Тоді ще я зустріч молочну кішку, яка допомогла перебороти перші страхи, покинутого дому, а точніше втраченого минулого, що забрали померлі. Я дуже любив бабцю, тож бачити її старий будинок без неї було, божевільним роздряпуванням старих шрамів.» - Гіркий внутрішній писк смутку, зародився в його грудній клітці, й не виринувши на зовні, там і погас.

« Мене чекало майбутнє перетворення, саме воно й тягнуло мене у рідні стіни. Після того як кішка зникла, я вперше перетворився, сам не розуміючи - як. Це відбулося настільки швидко, що я нічого не скумекав. Виявляється, що новий місяць, активно посприяв зміні мого образу.Та коли історія повторилася - я зрозумів, що відбулося й ким я стаю. Коли ж мене вперше навідала дивакувата дівчина – я зрозумів чия це кішка й що я такий не один в цьому світі.»

«То ти знав про мою таємницю, але мовчав?» - Щиро здивувалася я. На скільки б спростилося наше спілкування, якби ми знали всю правду один про одного.
« Я казав тобі – що такий самий як і ти. Та говорити прямо не міг, власне, як і ти мовчала про свою кішку.» - Жовті очі хитро мружилися, а видовжена морда, ледь посміхалася. Виявляється спілкуватися торкаючись один до одного куди комфортніше, ніж перебувати на відстані. Майже як справжнє спілкування, тільки в іншій його формі.

Андріан правий – він говорив мені ці дивні слова, які я трактувала на власний розсуд. В голові винурнули старі спогади, й мене захопила нова хвиля запитань.

« Як ти врятував мене?» - Це цікавило найбільше, тож я не могла стримати у руках якусь церемонну ввічливість.
« Якщо чесно... то почув як говорили про мене, це був черговий час необхідного перетворення. Розумієш, якийсь час я лякався звіра, що виривався на зовні. Та зрозумів – чим більше пручаюсь, тим сильнішим й не контрольованішим він робиться. Тож випробувавши, різного виду знущань над нашими тілами, вирішив, час від часу, в період змін фаз місяця, випускати його на зовні, аби приборкати цю незрозумілу тварину. Тоді був повний місяць і я блукав полями. Як в одну мить почув своє ім’я. Твоїм голосом. Зізнаюсь – я не міг не відреагувати, але до цієї миті я й помислу не мав підслуховувати. Та виявляється лисиці можуть чути так далеко, що мені як людині – важко повірити у тваринні можливості. На мить я подумав, що це моя хвора фантазія так бурно розігралася - що чую тебе, та піддавшись спокусі цікавості - пішов в ту сторону, звідки ринув звук.»