Глава 37

Яскраве сяйво літньої ночі, освітлене лагідним сріблистим світлом місяця, відривало зору густе мереживо трав, що немов у змовництві раптом розступились, пропускаючи Рафаїла на зустріч зі мною.
Швидкі рухи хижака миттю просканували обстановку місцини. Грізна лютість, немов маска, спала з лахматої морди - тільки його очі зустріли мої.

«Жива» - лише з невимовним полегшенням пронеслося у моїй голові, і нехай я не чула інтонації його голосу, котячі німі емоцій говорили за себе.

Не зупиняючи рухи, він заскочив на підвіконня й міцно потерся об моє тіло. Не стримавшись від болю, я голосно писнула. Відсахнувшись, кіт зрозумів, що вчинив щось не так. Його очі відразу віднайшли причини мого скиглення. Ще якась коротка мить – і він не впустив важливу деталь – відсутність чокера. Шалені блискавиці, майнули у чисто миртових очах. Ох яка насолода бачити істинний колір, а не підступну імітацію. Хитко вирівнявши тіло, Раф хотів бува, направитися до сплячого Андріана, який й здогадатися не міг, що його обличчю саме в цей момент можуть загрожувати велетенські кігті.

«Ти думаєш, я спокійно б споглядала на зорі, поки мій мучитель спить?» - Запитала я, легенько наступивши лапкою на знайомий волохатий хвіст. Радість досі переповнювала тіло – яка ж насолода бачити цього надійного і турботливого нахабу, який зробить все для того, задля мого спокою та комфорту.

Раф сів. Почав думати. Активно думати. Від бурхливих роздумів, велетенський хвіст злітав то в гору, то в низ, плавно та різко, звиваючись як змія, котра прораховує – як вдаліше зловити жертву. Така натхнена праця котячого мозку, відбилася легким шумом у моїй голові.

Загалом, перебуваючи у ясній підсвідомості, я поринала думками у ту сторону, що називалася – «втрачений скарб». Без чокера перетворитися реально, хоча дуже болісно, важко та довго. Що призводить до рідких перетворень і відповідно, втрати зв’язку між твариною та людиною.

Чи можна отримати новий? Не впевнена. Для отримання магічного інструменту потрібно багато часу та особливі компоненти : плацента матері - де виношувалося дитя, камінь – який вагітна тримала усю вагітність коло свого, наділяючи особливою силою турботи та оберегу - задля легкого перетворення, котяча кров та кістки предків.

Принаймні – так оповідали батьки, коли я розпитувала про цінність та індивідуальність. Де вони взяли всі ці речі - незнаю. Але те що вони не назвали серед складових ріг однорога чи пилок феї – робить, цілком правдивий набір перечислених елементів.

Звісно, якщо Рафу разом з татом під силу, зловити та відібрати вкрадене – все може повернутися на свої місця. Та знаючи, наскільки той негідник є бридким та небезпечним – не хочу, щоб хтось ризикував своїм життям тільки задля моєї природи.

Але і навіки втрачати свою біло-молочну кішку було б прегірко-скрутно.
Я страждально зітхнула. Рудий звернув на мене увагу. Оцінююче та разом з тим невимовно ніжно, пробігся очима по моєму тілу.

«Нам потрібно додому» - коротко повідомив рудий.
«А як же він?» - Кивнула я у сторону Андріана. «Я не можу зникнути, бо він врятував мене» - доносила я своє. У котячих очах відбилося пошана, тиха й водночас уклінна.
«Я повідомлю його, ходімо».

І ми пішли довго й повільно. Що Раф навіть якийсь період сунув мою тушку на своїй спині. Та наша слизька шерсть не сприяла цій ідеї, тож я постійно спадала з громіздкого хребта.
Діставшись дому батьки з блаженним полегшенням зустріли зникле дитя. Навіть мама наповнена болючої скрути не приховуючи щирі почуття – вітала мене у тілі кота як ніколи раніше.

Миттєво оцінивши мій стан, досвідченим важкою й багатолітньою працею оком, тато не очікуючи поки Рафаїл перетвориться і повідомить, що дізнався з моїх оповідей – які пригоди зі мною трапилися насправді, поніс у свій кабінет і почав турботливо чаклувати над моїм досі знівеченим тілом. Від мене потребувався лише відпочинок, тож під дією препаратів я поринула у черговий лікувальний сон.

Прокинувшись згодом на руках у мами, в душі відгукнувся давно забутий спогад, скоріше ілюзія або дежавю. Не розплющуючи очі, я прислухалася. Тонкі лагідні материні руки, ніжно пестили шерсть між ушками, поки з іншого кута кімнати, доносилося незадоволене бурчання батька :

- Як вона перетвориться? Постійне перебування у тілі тварини – вбиває людське єство.
- Нехай Раф допоможе, він тренований та бувалий кіт, знає як і що робити вірно, - обережно запропонувала Даміра.
- Це безглузда ідея, Есфі надто слабка, а щоб повернути минуле міцне здоров’я - необхідно багацько часу, якого в нас немає. А кволеньке котеня не здатне подужати велич людського тіла. – Так гірко, ніби жуючи полин, промовляв Максим, розділяючи слово за словом.

- Бідна донечка, і за що нам всі ці випробовування. – Дещо по-котячому скимліла мама.
- Якби не той що з роду Вульпесів, то навряд чи вона залишилася жива. – Серйозно, підбив підсумок тато.
- Як думаєш, а що йому потрібно від нашої Есфі?
- Не знаю, як раз цим і займається Рафаїл. Очевидно одне – щось насувається небезпечне, бо в іншому випадку – для чого викрадати індивідуальний амулет, що поклоняється лише одному господареві?

Останнє запитання батька прозвучало риторично й зависло у повітрі, невідомою для мене густотою. Кількість таємниць збільшується й це мені абсолютно не подобається.
Вся дитяча грайливість та самовпевнена зухвалість, минули при першій зустрічі зі смертю. Потрібно діяти розмірковано та згруповано. Ніякої самостійності. І нехай коти - особи одинаки, та перекоти - це і напів-люди, що робить з нас зграйових істот. В будь-якому випадку, кожен має вибір. І я свій уже зробила.

Я повільно потягнулася прикриваючи лапками очі й жмурячись, поглянула на велетенську маму, що лагідно дивилася на те як я прокидаюся. Помітивши мої рухи підійшов і тато, обережно взяв мене за лапку та ніжно її стис.

- Ми так хвилювалися, - відізвалася першою мама, пригортаючи мене до обличчя.
Внизу рипнули двері, швидкі кроки, направилися до кухні, помітивши там пустку, підняли прямуючого на гору. Чіткий двостук і увійшов Раф. Помітивши, що я притомна, посміхнувся мені.