Глава 36

Напевне, першою думкою в моїй голові,коли я відкрила очі, було - "оце така смерть?" Темна і мертво тиха. Тіло чи можливо душа відчували пестячі тепло та м’якість. В труні нізащо не було б так комфортно. Значить це душа витає у віковічній нескінченності.

Єдине, що спантеличило мій вже не земний розум – запах. Здатність відчувати густий та важкий аромат старості та давніх речей - не вкладалося у моїх думках. Знайомий повів атмосфери, приносив згадку про першу зустріч з Адріаном. Саме так пахло у будиночку його бабусі. Я знову глибоко вдихнула. Тепер шум повітря, що проходив крізь ніздрі, глибоко наповнюючи легені, приголомшив спутану свідомість. Я в труні?

Всі м’язи немов струна, напружилися і підірвали важке, змучене і болюче тіло. Щось велике та холодне придушило мене, заставляючи провалитися назад у м’яку матерію.
- Тшшш…- заколисуюче, прозвучало десь в тиші. Мій розум спутався втретє за кілька хвилин нового життя. Я хотіла щось заперечити, голосно оспорити чи хоча б щось запитати, та з моїх губ зірвалося лише жалісне та кволе :

- Ммняяуу… - Я кіт??Очі розширилися настільки, що очні яблука заболіли від неприродного випирання з очних орбіт.
- Тихо-тихо кицю, - це звучав дуже знайомий голос, та я ніяк не збагну – чий?
У далині ледь чутно щось рипнуло, трішки потарабаніло і скрипуче зашипіло. Яскравими іскрами серед абсолютної темряви освітився образ злодія. Моє серце боляче кольнуло і як навіжене закалатало. Куди втікати? Потім ще мить, поки мій організм думав як зреагувати на очікувану зустріч, запалилася свічка і перед мною постав по знайомому, змучений Адріан.

Я полегшено і важко видихнула, вмостившись назад у теплі ковдри. Я справді знаходилася в його будиночку, серед знайомих обрисів кімнати, що розчинялися у глибокій темряві.
- Тобі треба спати, відпочивай, - нашіптуючи, він гладив мою голівку делікатною рукою. Я хотіла підвестися, та ці незамислуваті рухи підкорили мою свідомість і я поринула у глибокий сон.

Коли я знала, що знаходжусь у безпеці – було легше полинути в особисті глибини. Інше абсолютно не цікавило. Тобто я розуміла, що минає якийсь час, батьки хвилюються – та на це моїх сил не вистачало. Їх ніби висмоктали.

Свідомо я відчувала якісь звуки, що доносилися ніби з поверхні води, а я під її глибинами, та тіло було не рухоме. Воно просто віддалося теплу та м’якості. Тільки думка – що Адріан видався ілюзією, заставила мене нарешті пробудитися.

М’яке світло обціловувало тіло, якби я була людиною, то його б вистачило тільки на обличчя, та котом – я ловила всією плоттю ту теплу й лагідну щілинку, що забавляючись плигала по моїй шерсті. Андріана в оселі не було, хоча двері на вулицю, зелишені дещо прочиненими.

Погляд ковзнув на тіло, неохайна шерсть збилася у бридкі висульки, а від тіла пахло, м’яко кажучи, не дуже приємно. Трішки вище на молочній шерсті красувалися запечені криваві плями, перемазані якоюсь білою речовиною. Принюхавшись, я припустила що це щось на основі безантенну та цинку оксиду. Хлопець намагався мене лікувати, і відсутність загноєння та часткове загоєння, свідчило про непоганий успіх.

Кволо вибравшись зі свого ліжка, я повільно, трохи виляючи тілом, дісталася вулиці. Розгарячіле серпневе повітря, обвило мою світлу мордочку, розпашілими сухими травами. Подвір'я бабусі, в минулому все забарвлене у найрізноманітніші кольори зеленого, помітно вицвіло, набравшись кремового відтінку.

Хлопець натхненно рубав дрова, де він їх взяв? Невідомо, непевне придбав. Та завзяття, що виринало через змокрілий оголений торс, вказувало на те, що він дає волю буйним почуттям. Зазвичай загадковий та тихий молодик, вміє гніватися або хоча б дратуватися. Це було для мене в новинку, й зізнаюсь - забавляло, тож змучена короткою прогулянкою, я не сіла, а впала на свої стегна, та дивилася як працює чорнявий.

Хвороблива худорлявість знову відступила від його тіла. Статура помітно зміцніла та вимальовувала невеличкі рельєфні ділянки м’язів.

Захеканий, він черговий раз замахнувся на невеличку колодку й повернувши голову у мій бік – завмер. Головна емоція, що першою відбилася на його обличчі – глибока розгубленість, та в мить всміхнувшись, він замахав мені рукою, та спершись об ручку сокири, засапано промовив, втамовуючи збите дихання :

- Думаєш на зиму готую? – Я ледь помітно кивнула, адже ще не знала на якій лінії відвертості ми знаходимося в даний момент. Гиготнувши відповів : - а от і ні, ще я просто даю волю силі. Іноді в мене її стільки, що потрібно кудись дівати, та і готувати на чомусь потрібно. – Згодом додав він. Кинувши знаряддя праці в скошену траву, великими кроками наблизився до мене та сів поруч на порозі. Дорогою, зачерпнув у залізну кружку води з колодязя, і насолоджуючись спраглим тілом, вливав в себе прохолодний напій.

- Ой, а ти не хочеш? – Присоромлений власним егоїзмом запитав Адріан. Я замислилася. Язик надто шкріб сухими сосочками піднебіння. Я легенько кивнула. Хлопець підвівся зачерпнув нову порцію води й поставив її переді мною. Свою чашку. Я поглянула на вуально-розмите власне відображення і нахилившись ближче, вдихнула запах вологої свіжості. Солодко-прохолодна вода обволікала язик, а потім немов джерело життя, спускалася стравоходом аж до самого шлунку, даруючи відчуття сили.
Я пила довго, аж поки не вдовольнила всю потребу у воді. Лише необхідність повітря, заставило мене відірватися від питва, власне – тоді я і відчула, що шлунок переповнений.
- Ти довго спала, не дивно, що так спрагла за цей час. А ти випадково не голодна? Їжа це енергія. Ну принаймні так мене одна знайома переконувала, - підморгнувши він натякнув на колишні мої спроби, нагодувати його. Так він догадується – хто я насправді?

Трішки по розміркувавши – чи хочу я їсти, підсумувала, що не проти чогось легкого та поживного. Тож погодилася на благородну спробу молодика - нагодувати мене. Звісно, убогий вибір хлопця не славився чимось надзвичайним, та для мого слабкого шлунку та самопочуття, щиро відгукнулися варені яйця. Тож з гордістю можу зізнатися, що самостійно втоптала цілісіньке яйце в одну морду, поки Адріан поглинув кілька велетенські бутерброди, величиною з мене цілу.