Глава 35

В міру швидкими кроками ми направлялися за місто. Там на пагорбі розташовувалася поляна, на якій молодь вдовільняла спрагу кохання. Те що я йду туди з Рафом, однозначно лестило мені. Можливо він приревнував мене до Адріана. Я тупо посміхнулася від цієї думки.

Крадькома зиркнувши у сторону молодика, я різко опустила очі. Він дивився на мене жадібно, немов хотів з’їсти. Звуженні до макових зерняток зіниці - попереджували, а максимально нахилене тіло у мою сторону – намагалося торкнутися шиї.

- Уявляєш, вона вибачилася. – Намагаючись розрядити атмосферу, я промовила цю новину голосом, яким повідомляють секретні сенсації. Він помітно відсахнувся від мене, та все ж мовчав. Напевне теж шокований як і я.

Від швидкої ходи я захекалася, а на лобі виступили шпарини поту. Абсолютно не романтично. Я зупинилася в тіні розкинутої вільхи. Вітерець приємно потріпотів неакуратно зібране волосся. Невелике містечко, що розкинулося під моїми ногами, забавляло очі різними кольорами землі. Хоча це був невеличкий горбик, та де мій дім або де центр міста я б вказала без проблем.

Помітивши, що я зупинилася у бурштиново-зелених очах заграли щасливі вогники. В цьому освітленні, зазвичай, найзеленіші очі у світі віддавали жовтизною, а темне мідне волосся - перетворювалося у русе. Не соромлячись, не витримуючи паузи хлопець безцеремонно наближався, очевидно бажаючи зірвати перший поцілунок.

Вправно, в останню мить викрутившись, я з новими силами почала підійматися на молодіжний пагорб. За цей час, що Раф перебуває поруч я навчилася впевненої спритності дій. Натхненна грайливістю, я обернулася, щоб зустріти таку ж саму пустотливість в очах супутника. Та замість дружньої посмішки, мене вітав ображений погляд, який переповнювала ненависть? Сором неприємно уколов у щоки.
Я знову зробила щось не так? Але ж я маю право не хотіти чи хотіти, щось робити.

- Ти дратуєшся через Адріана? – Напряму запитала я, якщо діло у моєму другові, нехай зізнається чесно, що ревнує, а не поводиться як дитя. Раф з цікавістю нахилив голову і прямо глипнув велетенськими очицями, не приховуючи гостре зацікавлення щодо обговорюваного об’єкта.
- Андріан, - протягнув він ім’я незнайомця, ніби смакуючи. Я сприйняла таку відповідь як ствердну. Нічого не говорить і не пояснює, це починає дратувати. Забравшись на самий пагорб, я добряче захекалася, сонце спокійно тягнулося до обрію. Жара спала, та мені ще було спекотно від швидкої ходи та дурної розмови, що з мене так і текло. Я обернулася, щоб поглянути чи наздогнав мене рудий.

– Так що ти робила з Адріаном? – Лукаво на щось натякаючи, посміхався на всі тридцять два зуби, хлопець йшов за мною крок в крок, ніби це була повільна ходьба коло прохолодного озера. Мідне волосся не спуталося на лобі липкими пасмами, а сам хлопець виглядав свіжо, ніби щойно з душу. Я тупо вп'лася поглядом в ідеальний стан хлопця, який викликати недовіру та обурення. Але натяк, що я «щось робила» з кимось заполонило мою всю увагу.

- На що ти натякаєш? Просто говорила. Адріан мій друг. І як я розумію – він потребує моєї підтримки. – Я відповідала короткими фразами, стримуючи все роздратування, що так і намагалося вивільнитися назовні.
- Хе-ге-ге-ге, - бридко прогиготів Раф, продовжуючи шкірити зуби. Така поведінка абсолютно спантеличила мене. З ним щось не так, ніби скажені лисиці покусали.
- Ємм, - розгублено протягнула я, - сьогодні ти якийсь дивний. Не знаю які проблеми тебе спіткали, та не схоже що ти націлений, щоб ділитися ними. Поговоримо про мого друга в інший раз. Я піду. – Обернувшись до рудого спиною, я ніяк не могла зрозуміти – як за кілька годин з інтелігентного, емоційно розумного, гідного молодика, він перетворився на асоціального хижака, з помутнілим сприйняттям та перевернутими реакціями. В голові клацнула кнопка.

- Стій, - бездушно й грубо, відізвався рудий, - то що все-таки що з тим Адріаном? – Якась насмішка продовжувала дзвеніти у повітрі. В той час коли мій мозок почав активно працювати. Тут немає людей щонайближчі 5-7 кілометрів. От дідько!

Повільно обертаючись, я швидко пробігла очима, шукаючи місце – куди я зможу втекти. Навколо абсолютні обриви без стежок, оточені поодинокими деревами аби ж гострими зламаними пеньками. Не чисто зелені очі вигравали звірячими інстинктами. Куди утікати?

- Нічого особливого, - посміхнулася я, зараз головне відтягнути час, щоб дати собі змогу утекти, - я думаю ти просто ревнуєш, тому себе зараз так поводиш, - грайливо усміхалася я. Намагаючись підійти ближче до звіра, та спромоглася зробити лише крок, усвідомлення, що я інертно віддаюсь у пазурі скаженої тварини, заставляло чуття самозбереження працювати наднормово. Усміхнувся і він. Холодно й жорстоко, продовжуючи дивитися крізь брови, максимально розширеними очима, він не зводив з мене погляду. Та напевне те що я зрозуміла – хто він, ще не здогадався.

- Ревную, що такий скарб належить не мені. – Це найдовша фраза за увесь довгий час перебування з ним. Янтарно-зелені очі застигли на моєму чокері. Йому потрібен мій магічний камінь? Як я без нього перетворюватимусь на кота? Дідько, дідько, дідько, що робити??!

Мені хотілося розкрити всі карти, розплакатися й в спокої піти додому. Та це означало вірну загибель.
- Але ти вмієш підкорювати серця дівчат… і знаєш, що моє – ще досі при мені. – Я грайливо усміхнулася. Тепер у його погляді горіло бажання володіти, і мені це абсолютно не подобалося. Не в те річище спрямувалася розмова.

Хлопець почав впевнено підходити до мене не втрачаючи зоровий контакт. Я ж боковим баченням шукала лазівку. Нічого, хочеться ридати.
Нахабні руки повільно обвели мою талію, а обличчя нахилилося до шиї. Есфір думай! ДІЙ!!!
- Зачекай, як ти дивишся на те, щоб зіграти в оті твої котячі ігри? – Відхиляючись, хитро запропонувала я. – От побачиш, я тебе обіграю. – Надіючись, що ворог прийме виклик, дражнячись, я намагалася виграти трішки часу для втечі. – Приз очевидний – поцілунок. – Не бачачи вираз його обличчя, я могла лише здогадуватися, про що він думає. Моє серце тріпотіло як крильця колібрі, а холодні лапи, що снували моїм тілом, збуджували блювотний рефлекс. Здається, якщо він зараз не віддалиться – я знепритомнію.