Глава 34

- Тихо. Вистачить з нас і наявних проблем. Даміра – кіт житиме в нас. Есфір – доглядатимеш та виховуватимеш його тільки у своїй кімнаті. Ніхто нікуди не йде, не з ким не свариться. Ця тема закрита раз і назавжди. – Грубий, дзвінкий голос Максима, громом розносився по кухні та вітальні, зринаючи впевненим відголоссям аж у гору. Такий вже характер у мого батька – він потикав всім примхам мами, та коли діло стосувалося серйозних рішень – останнє слово за ним. Без зайвих заперечень. Напевно це риса сильного ватажка зграї.

Я піднялася нагору. Ураган емоцій крутився у душі : злість, тріумф, бунт, образа, сором – все це новими хвилями, виливалося через моє, збуджене недавньою ситуацією, тіло. Я як навіжена крокувала по кімнаті туди й назад.

Але це вже в ніякі рамки не годиться. Я терпіла довго, терпіла багато, але треба мати міру. Скільки ще мені догоджувати забаганкам матері? Десь в глибині душі я навіть розчарована, що не отримала змогу самостійно життя. Я б хотіла спробувати цей особливий солодко-солоний десерт дорослого життя.

Поки я тупцяла по невеликій світлій кімнаті туди-сюди з хвилин 15, Страшко не тямуще спостерігав за мною з одного кутка, напевне не наважуючись змінити локацію. Хоч ця тварина і без належного людського розуму, та все ж вміння аналізувати та складати примітивний ланцюжок - в змозі. Мій погляд зупинився на пухнастику. Зупинилося і тіло. «Це все через це мале створіння» - промайнуло у моїй голові. Але мова тут не тільки про тварину. Я сіла.

Рано чи пізно та я б мала починати відстоювати свої межі. Як не крути я доросла особа. Гнів почав втихомирюватися. Тато щось казав про проблеми. Існують якісь проблеми про які ніхто мені не каже. Лише один Раф повільно занурює мене у невідому суть, що вертиться у мене під носом.

Тато ще прийде до мене, після такої сутички, після стількох образ у мою сторону – він обов’язково навідає мене, щоб утішити та заспокоїти. Тож пестячи кошеня я чекала.
І на моє не велике здивування у двері таки постукали. Я вже виберала: яке б першим по ставити тату запитання.

- Заходь, - тихо буркнула, смакуючи заспокійливі теплі слова батька.
- Ти знала що я прийду? – Неначе і не дуже здивувавшись запитав Раф. Він думав що я чекаю його? Спантеличення застигло мене.
- Емм… та я думала це тато… - дещо розгублено відповіла я хлопаючи по підлозі поруч зі мною, - та не проти й твоїй компанії. – Секундне вагання промайнуло його тілом, та все ж він сів. Заховавши власні активні роздуми та підозри, хлопець уважно поглянув на мене. Зберігалося мовчання. – Ну і що там? – Не витримала я, киваючи на низ.
- Після того, як ти пішла, все продовжилося у тому самому дусі як і до конфлікту. – Глибока морщинка пролягла між темно-мідними бровами, повідомляючи про очевидний подив. Я фиркнула. Нічого дивного.
- Ти не очікував, що люди можуть так легко перемикати свої емоції - ніби отримуючи раптову амнезію? Вітаю, сьогодні ти зміг спостерігати за суперсилою сімейства Казнадзеїв. Це таке собі лікарське вміння поспівчувати смертельно хворому, та за мить радісно вітати нового здорового пацієнта. І здаються тільки я одна, хто не здатна контролювати свої емоції. – Дещо роздратовано я закотила очі, поправляючи чокер на шиї, який заплутався у волоссі.

- Ні, ти така як і твої батьки, якщо це тебе утішить. – Обережно відповів Раф. - Я очікував тут зустріти тебе всю у сльозах та соплях. – Я гиготнула. Це справді було не про мене. Серйозні речі не заставляють мене здатися, а навпаки як сталь – загартовують.
- Якщо це правда – то ти абсолютно мене не знаєш.
- Не правда, - зізнався Раф, - але і тебе я теж не знаю.
Маленькі коти одинаки, великі кішки – зграйні особи. Яка я – ще не знаю, та Рафаїл був зграйною особою раз прийшов сюди щоб утішити.

Наступного дня як і очікувалося – всі поводилися так ніби нічого і не відбулося. Та встрявання батька у наші з мамою сутички – це справді крайній рівень ситуації. Мама поводилася як завжди, невимушено і за звичкою дещо занозливо. Ольги не було в дома, батька теж. Рафаїл зосереджено поглинав сніданок, адже кудись поспішав.
- Есфі, доню винеси сміття, - підсунула до виходу мама два велетенських мішки.
- Зараз я закінчу і допоможу, - з ввічливою турботою запропонував Раф, я відставляючи чашку з водою, лише заперечно помахала головою. Це наша гра, про яку ніхто не говорить.

Тягнучи за собою надвеликі пакети, я все думала – на скільки вистачить цієї вдаваної тиші? Перед самим сном, коли я попрощалася з Рафом й лежачи у легкій дрімоті, зайшов тато. По давньому, як у дитинстві, цьомнув мене у лоб і сказав, що «все буде добре». Звісно він більше мовчав, та його рідкі поодинокі фрази важили більше ніж тисячі пустих слів. «Мені нікуди не потрібно втікати», «тут я вдома і маю право хазяйнувати на рівні з батьками» і що я «його маленька найулюбленіша доня, яка завжди може на нього розраховувати».
Пригадуючи ці теплі шепотіння у тьмяному освітленні місяця, я розумію – що якби не мій тато – мені б було надто важко.

Відкривши хвіртку я направилася до смітників та відсахнулася від неочікуваності – попереду стояв Андріан. Не схоже щоб він чекав мене зустріти, скоріше прийшов на зустріч на яку не наважувався. Помітивши мене, швидкими широкими підійшов майже впритул, очевидно до нього повернувся хворобливий стан.

- Привіт, - тонкий, як і сам стан хлопця, голос злився з навколишнім шумом.
- Привіт, ти що тут робиш? – Тупо запитала я тупцяючи на місці. Якась незручність наповнила тіло. Те що він біля мого будинку, а домі Раф – дещо не поєднувалося у моїй голові. Я нервово зім’яла хвіст пакета у руках.

- Ти так давно до мене не заходила, я почав хвилюватися що щось трапилося. Давай допоможу, - одним вправним рухом він відправив два важкі пакети у смітник. Звісно я хотіла заперечити й впоратися сама, бо вигляд у нього дійсно був надто стомленим : червоні очі, зім’яте брудне волосся, темні кола під очима, а самим тілом час від часу ніби проходили судоми. Та така сила у худорлявому тілі мене вразила.
- Так…все добре, дякую що допоміг. Я планувала зайти, та… - насправді з головою поринула у своє бурхливе життя. Я прикусила язика – щось останнім часом багато непорозумінь з батьками, а від цього якось я замикаюсь у собі.
- Значить не все і так добре. Та я пам’ятаю твою сестру-близнючку, яка дещо більше ніж дівчинка-мазуля.
Мені пригадався момент коли я була не в настрої, здається через сутичку з мамою, в той день ми зблизилися, і я по новому поглянула на хлопця, ніж просто на загадкового красеня.
- Я прийду, якщо вийде то сьогодні, якщо ж ні то точно завтра. – Пообіцяла я, надіючись чим швидше здихатися молодика, адже ворота загуділи й почали відчинятися. На задньому плані гудів мотор авто Рафа.