Глава 32

Тільки коли історичне місце жахів, залишилося далеко позаду - я відчула полегшення та спокій. Сонце знову світило, так само яскраво, як і раніше, а місцеві душі були поглинуті у повсякденну рутину. Життя у смерті тривало.

Раф знову кудись мене вів, але це скоріше за все - був отой сад де я вперше дізналася про Перекот. Голова підсвідомо задерлася угору, щоб переконатися у наявності не вигаданих зелених відростків, які накривали село. Вони й далі залишалися на місці

«Що це»?» - Не втрималася я, й вказала на дивовижну річ, яка нависала над нами, та разом з тим безперешкодно пропускала сонячне проміння й вітер.
« Захист для перекочувальників, аби вони не забрили туди, звідки ми повертаємося» - пояснив Раф, звернувши в іншу сторону, яка не відповідала припущеному мною, розташування затишного садка.
« А як тоді ми…» я не закінчила запитання, як кіт кивнув на ту саму штучку, яка безтурботно поколихувалася на його шиї. Це був ключ. То виходить ми прийшли сюди тільки аби він мені показав, де саме відбулося з ним те жахливе дійство.
« То він твій ворог?» - Раф кивнув. «А що він хоче з мене?» - Дозволила я зірватися думками саме тому – що насправді мене хвилювало.
« Якщо чесно – я не знаю», - якийсь біль забринів у миртових очах, - «тому я і живу у вас». Великі круглі очі свідчили про неприховану відвертість. Що ж все це - ситуацію не полегшує. Та головне - що Раф не поганець, а інше якось виясниться.

Пподумаєш, на світі існує ще одна копія Рафа - поганого Рафа, який можливо хоче мене вбити. Звучить доволі по кіношному, та і перекотів - не так вже й назвеш банальним явищем у простому житті. Для простих людей.

Незнаю, чому - та страху у душі не було. Можливо присутність такого великого, мудрого та вправного кота - як Рафаїл - діяла заспокійливо. Ніхто мені не зможе нашкодити поки він поруч, а поруч він завжди. Навіть коли треба чи не треба Мені пригадався рижий кіт, що нахабно канючив їжу на пікніку з Адріаном. Я усміхнулася.

Ми повернули до старого, але разом з тим - досі охайного дерев’яного будиночка, перед яким розклалася веранда. Тихий затишок віяв від цієї місцини.

Раф заскочив на лавку і вмить перед ним виникла дивна невеличка статурою бабуся, на обличчя якої, сяяли такі ж зелені очі як і кота, золотиста сивина вививалася грубою косою на її голові. З ніжною любов’ю вона поглянула на онука, ніжно поклала руку, яка ось-ось провалилася б в його густу рижу шерсть. Але кіт сидів нерухомо тільки з тихим сумом дивився на близьку родичку. Чому ж вони мовчать?

Під моєю лапкою хруснула гілка, дві пари однакових зелених очей зиркнули у мій бік. Бабуся якось дивно посміхнулася й кивнула на мене, Раф зі смішною поважністю ствердно махнув головою. Лагідно усміхнувшись і мені, вона зробила запрошувальний жест до свого дому. Я повільно підійшла, та не заходила на веранду, дивно зустрітися з родичами оцього рудого.

Тут немов примара (хоча так і є) винирнув і дідусь, ніжно штовхнувши бабусю він замахав перед рудою мордою величезною рукою й посміхаючись щербатою щелепою, німо вітав онука. Бабуся лагідно шарпнула старого за сорочку й вказала головою на мене. Дідусь, копія Ольги, а точніше вона його, так само щиро помахав великою долонею і мені, й присвиснув. Звісно безвучно.
Все це виглядало надто мило й надто сумно, враховуючи реалії перекотів. За якусь мить бабця шарпнула старого за собою, і вони зникли у стіні будинку. Раф тупнув лапкою біля себе запрошуючи сісти на лаву. Я приєдналася до кота.

«Тут минув мій підлітковий вік, за певний період після смерті батька, мама повернула мене у селище до предків, щоб я навчався перекочувальних основ існування. Тож проживши кілька років без мами, я став одним із найкращих учнів місцевості. В мене з'явився найкращий друг - Данко. Зажди бішав за мною хвостиком і намагався не відставати від моїх досягнень, тому він став другим серед учнів. Сліпа щира дружба, тому я пізніше дізнався, що Данко мені заздрив, саме він і привів мене у закинуту лабораторію. Не знаю,чому вона досі знаходилася там, ще з тих часів, та зрозуміло одне – спрацювала іронія долі – він перетворився на мене, втратив частину особистості й став химерним перекочувальником, який на половину пустий як істота» - Раф вкотре глибоко видихнув, ніби намагався з повітрям позбутися й спогадів. Я поглянула на нього – такий як і завжди, велетенський рудий кіт з наглою мордою.

«Після цієї сутички, що мене обійшла, на диво, стороною, мама приїхала й забрала мене звідси. Місцева школа розвалилася на друзки – і не дивно, такий скандал що відбувся, для чистокровних та напівкровних перекотів, став шоком на довгий час. Ніхто б не наважився залишити свою дитину тут. Багато корінних місцевих жителів виїхало, а позалишалися тільки старенькі, які не захотіли покидати рідний край, який ніс цілу вікову історію. Поки тут жили місцеві – вони стежили, щоб ніхто зайвий не забрався в ту три прокляту лабораторію, коли ж нікого не залишилося – старійшини закрили від перекотів це селище магнітним полем» - він усміхнувся вусами, помітивши мій уважний погляд на небо. Це і в правду нагадувало полярне сяйво, хоча звідки мені це знати – особисто, я його ніколи не бачила.

« Оськільки, коли ми переходили грань, я торкнувся тебе - ми пройшли без проблем, та інші коти нізащо б забралися у це село, тиск і дискомфорт, магнітного поля діяв би надто губляче, щоб хоч хтось сповна розуму – сунув сюди свого хвоста» - Раф тепло поглянув на мене й підвівся. Я повторила його дії.

Ми прогулялися по околицях його минулого. Теплі спогади й смішні історії, свідчили що ці душі, були не простими примарами минулого – а живими Варварою та Онуфрієм, які жили тут, творили й любили своє і своїх.

Сонце поволі перекотилося на інший бік неба, а ми повільно поверталися із загадкового села Перекот. Саме в момент переплигування невеличкого горбика, мій живіт голосно забуркотів, нахабно привертаючи увагу. Рудий уважно подивився на мене, прищуруючи вуха до голови й різко присів, так як це роблять справжні мисливці, хитро позираючи у мій бік, крізь невеликий кущик трави.