Глава 31

Ми їхали знайомою дорогою. Здавалося поїздка тягнулася вічність, напевне тому, що у салоні панувала напружена атмосфера. Ніхто і слова не зронив. На мить, в повітрі, що наскрізь було пронизане електричними зарядами, зависло моє німе питання – а чи сповна я розуму? Навіщо їду кудись з цим рудим, навіть не знаючи – чи варто йому довіряти.

Судячи зі знайомих місцин, які збігалися з фрагментами пам’яті – ми направлялися в Перекот. Тільки цього разу в не закинутий сад, а саме село, яке своєю сутністю волало про абсолютну пустку.
Перед самим в’їздом, розташувалися майже зруйновані кам’яні стовпи, які напевне у минулому були аркою чи основою де розміщувалася назва населеного пункту. Авто зупинилося.

- Ми приїхали, виходь і перекочуйся, далі підемо котами, - не дивлячись на мене, Раф вимкнув двигун, натягнув щось на шию, та вийшов з машини. Захоплена зненацька, я ще роздумувала – чи він не жартує, щодо перетворення, острах його кота, забринів в середині тіла болючим спогадом.

Повільно вибравшись із салону, я зиркнула уперед, й помітила здорового рижого кота, навіть перебуваючи у тілі людини, я не могла не вразитися його значними габаритами. Складалося враження ніби, він удвічі збільшився від нашої останньої зустрічі з твариною. Кинувши очікувальний погляд миртових очей, які неприродно вимальовувалися дикою зеленістю на тлі рудого хутра, Раф виховано відвернувся, сівши в п’яти метрах від мене, й терпляче дожидаючи моєї зміни сутності.

Заховавшись за крилом автомобіля, я повільно присіла закривши очі. Відчуття неспішно перетікали з притуплених у загострені, я чула як багатогранно розкрився спів птахів, вологий ніс внюхав північно-західний напрям вітру, а запах свіжої трави, яка прим’ялися шинами - віддавала болотяною м’ятою та стоячою водою недалеких водойм.

Тепер великий світ огортав своїми розмірами. Швиденько наздогнавши рудого, який щонайменше був за мене вдвічі, а то й можливо втричі більший, я старалася утримувати між нами дистанцію. На всякий випадок. Рафаїл це помітив, та ніяк не відреагував.

Поселення, яке тихо руйнувалося під впливом часу, навіювало тихий морок, що мурашками відгукувався по шкірі. Мимоволі, я наблизилася до кота, бо хто знає – що в тій закинутій пустці може існувати.

«Куди ми йдемо?» - не витримавши, надіслала подумки рудому вібрацію. Ми ще ніколи не спілкувалися котячими тілами, це було в новинку. Зелені очі, хутко вказали на величезний будинок, який знаходився в кінці довжелезної вулиці, від якого по особливому віяло лячним настроєм. Молочна шерсть терлася об руду, я старалася не притискатися до нього, та навколишня атмосфера застерігала про можливу небезпеку.

Теплого літнього дня, знаходячись у закинутому саді, понад місяць тому, селище привітно усміхалося зберігаючи між нами, свої заховані таємниці. Та зараз я відчувала себе чужинкою, яка збирається викрасти найціннішу реліквію. Великі спорохнілі дерева, обплелися різними рослинами та мохом, а напівзруйновані будинки ховалися за величезними чагарниками, які стали тепер тут за господарів.
Оглянувшись назад, я здивувалася, ми віддалилися від входу всього на якісь десять метрів, та тільки перебуваючи з внутрішньої сторони - я помітила, як від межі, центр якої починався з тієї самої арки, відходили дивні зелені відростки, котрі здіймалися угору й губилися у повітрі, утворюючи купол над селищем.

Я роззявила рота. Прокліпала очима, але відростки нікуди не поділися.
«Що це за котяча магія?» - Дивлячись у всі очі, я намагалася зрозуміти, те що я ніколи не бачила. Ми наділені таємними здібностями про котрі батьки мені не розповідали? Рафаїл задоволено усміхнувся, білі вуса, скривившись настовбурчилися.

« Тобі багато не відомо про наш рід, я все тобі розповім. Не бійся.» - Спокійний погляд через тихі вібрації передавав мені його голос, що звучав просто у самій голові. Довгий рудий хвіст, прослизнув по моїй спині, й просунувшись по шиї самим лише кінчиком, торкнувся мого волого носа.
Дивне відчуття спраглості, прокинулося усередині мозку. «Переді мною відкриються таємниці перекотів». Щастя - так і здушувало груди, отож мої емоції виривалися через рухи хвоста – який немов труба, задерся вгору й не бажав опускатися.

Проходячи повз вулицею, деякі з будинків, були дуже занедбані, а інші мали приємну охайність. За мить виринали старенькі бабусі з дідусями, за секунду - переверталися на котів різких мастей, й немов гепарди - проскакували поруч з нами, забавляючись присутністю чужинців. Багато з присутніх душ, вітали Рафа, але на диво вони були німими, на щось вказували, посміхалися, махали долонями зустрівши рудого, та ніхто з них не зронив ні слова. Чому?

Стоячи перед входом у дім з величезними колонами сіро-брудного кольору, я губилася в здогадках чому саме цей будинок. Можливо тут мешкали його родичі?

Скрипучі гнилі сходи, прогиналися під мізерною вагою мого тіла, хоча я і йшла слідами рудого, він як джентльмен – пішов першим. Заплигнувши через розбите вікно всередину, тут і гадати не довелося, що колись - це був приватний будинок, який комуністи перемінили під своє господарювання. І напевне не лише одні комуністи, залишки від фашистської армії свідчили про насичену істоію споруди. Вишуканий слід перших господарів відображався у недоступному на той час паркеті, вінтажних квіткових шпалерах, розбитій на підлозі кришталевій вазі, вишуканій шафі вирізьбленій вручну. Вся ця минула велич губилася у зображеннях колишніх вождів. Різні партійні лозунги, сенс яких викрав час, зберегли лише поодинокі вціліли слова. Розкидані документи на російській та німецькій мовах, свастика, яка не зникла разом з паркетом під наміреним впливом вогню, залишали чорну діру в підлозі й зображення Гітлера, від якого залишився тільки лоб з діркою посередині.

«Господи, що тут скоїлося?» - Не втримавшись поглянула я на Рафаїла, якого здавалося настигли особисті страхи. Руде хутро, настовбурчилося так – ніби його добряче вдарило тим самим струмом, що витав у небі над дивним селом.
«Нам на гору» - повернувшись до мене задом, муркнув мейн-кун, вказуючи на сходи, які скеровували на другий поверх.