Глава 29

У глибокій далині зі зміїною спритністю та плавністю, з нестримним зростаючим гулом в безмежних шарах неба розносився грім. Малюк боязко здригнувся на підвіконні від нежданих гримучих звуків, які наближалися зі швидкістю звуку. Світлі вушка притиснулися до пухнастої маленької голови, шерсть

настовбурчилася угору чи то від страху, а може від витаючих у повітрі розрядів.
Моїм пріоритетом було - у жодному разі не налякати Страшка, а навпаки подружитися не тільки тілами людей, а й котів. Голосно сплигнувши з загорожі, зі звуком, мішка що впав на землю, я вдала ніби не бачу пухнастика. На гадку не спало нічого ліпшого ніж повільно прокрастися і вилизуючись навпроти вікна, з-під тишка стежити за реакцією малюка, на незнайому тварину - мене. Важливо, щоб він звик до присутності чужинця.

Спочатку помітивши мене, Страшко напружено завмер й забився в куток, напевне, думав, що я заберуся на підвіконня й скривджу його. Та коли моя розслаблене вилизування, не змінювалося тривалий час – кошеня заспокоїлося й ховаючись за металочерепицею допитливо стежило за моїми діями.

Розтягувати знайомство сьогодні було не можливо, я вже чула як поблизу шумить дощ. Скоро гроза добереться й до нас. Сильний порив вітру на третину зігнув дерева, надіюсь бурі не буде. Стежачи за хаотичним колиханням гілок, я на рефлекторному рівні відскочила в сторону. Саме в цей момент на мене падала добряча галузина.

Голова несвідомо сіпнулася угору, дивлячись у всі очі на Страшка, я зауважила головну емоцію на його мордочці - дитя перестрашилося за мене. Чомусь це нестримно розсмішило, що я голосно по котячому писнула сміхом. Тваринці це не сподобалося, тож показово сівши до мене гузном, малюк невдоволено покручував куцим хвостом, який нещадно зносив вітер.

Впали перші краплі, голосно загриміло над головою. Біла шерсть малюка від страху перетворила його на велику білу та пухнасту кульбабку. Я голосно м'явкнула привертаючи увагу до своїх дій. Він має бачити - що я роблю, інакше я відлякаю його. Блакитні очі уважно зиркнули на мене зі спини, ховаючись за розпушеним хутром. І чому він не біжить до хати?

Спритно піднявшись по вологій грушці, я забралася на найвищу гілку. Поодинокі зелені плоди, дозволяли вільно пробиратися деревом, цього року не плодовий сезон.
Одним стрибком - я перетнула повітряний простір, й опинилася перед самим малюком. Від моєї близькості - кошеня забилося на край підвіконня, його хвіст та частина стегон звисали до низу, а сильний вітер підступно намагався знести біле тільце униз, щоб відкинути десь серед західних кущів. Знову голосно гримнуло.

Від неочікуваності ми обоє підстрибнули та заховалися до хати. З неба впала непроглядна водяна стіна. Дощ набивав свої краплі у нашу кімнату та мочив ліжко. Зістрибнувши на підлогу я перетворилася на людину, й наскільки швидко могла, оговтавшись від перетворення, закрила вікно.
Втомленим тілом я плюхнулася на ковдру, через напіввідкриті очі, помітила серед напівтемряви - білий силует, який не рухаючись дивився на мене двома величезними блакитними росинками.

- Так, Страшко це я, не бійся - подала я голос, намагаючись розв’язати у дрібному черепі міцний вузол. І щоб якось підтвердити свої слова, я простягнула руку, цим самим проявляючи свою справжність. Немов нічого не розуміючи кошеня, ще раз кліпнуло очима, й голосним нявчанням жалісно писнуло. Я постукала по колінах запрошуючи його до себе. Зробивши кілька невпевнених кроків, кошеня знову уважно подивилося на мене, й заплигнуло на ноги. Попестивши приємну шерсть, я зручно вмостилася у кучі незастелених простирадл, й разом з котом провалилася у глибокий сон.

Можливо це на краще, що наше друге знайомство відбулося таким чином, і все навколо посприяло найменшій травматизації малюка. Що ж, побачимо як відреагує кошеня на другу зустріч з…Розою.
Ольга нас не тривожила й ми проспали до доброго після обіду. На вулиці далі мрячив дощ. Я спустилася на пошуки їжі. Немов сьогодні нічого надзвичайного й не відбулося, Страшко голосно вимагав свою дозу харчів, поглинувши добрі дві порції. Не вже прості коти так швидко забувають надприродні речі?

На третій пайок я не розщедрилася, адже як ніхто - розумію як і чим грозить зайва вага у котів.
Ольги не виявилося в дома, вона як і її син, зникає і виникає з нізвідки. На столі мене чекала неочікувана записка:

"Люба Ес, я відправилася в місто у справах, якщо тобі щось потрібно - дзвони. Скоро буду
П.с. – Твій сніданок у блакитній тарілці в холодильнику на третій поличці.
П.с.с – З нетерпінням чекаю розповідь про знайомство Страшка з твоєю кішкою."

І коли вона встигла дізнатися про наше знайомство? У перекотів очі й вуха - завжди більші ніж у простих смертних. Я тяжко видихнула закотивши очі, але разом з тим допитливість Ольги не відштовхувала мене, а навпаки. Вона видавалася милою і безневинною натурою, яка зберігала характер та влучну хитру проникливість розуму. Можливо, це риси мудрої жінки, поводитися і поєднувати те – на що інші не здатні.

Розігрівши свою порцію, я наминала ложку за ложкою, роздумуючи – що приготувати смачного для білявої. Чомусь і мені хотілося відплатити теплом на її тепло. Смачна курочка з картопелькою, закінчилися раніше, ніж я встигла насититися, тож я почала шукати ще щось смачненьке аби доповнити місце у шлунку. В останній час мій апетит підріс, напевне скоро буде змінюватися цикл.

З холодильника вивалилася морква, я підняла її й уважно поглянула – що смачного можна приготувати з моркви? «Печиво, пиріг, салат, запіканку, варення» - загуділо хором у голові.
- Нічого, - видихнула я, поклавши її на стільницю. Діставши молоко, я пошукала сухі дріжджі. Будуть булочки, надіюсь вона таке любить. А булочки з чим?

Пошукавши чим наповнений набитий, та разом з тим, пустий холодильник я знайшла буряк. Борщ?
Хороша ідея! Я задоволено помахала головою. От я зараз напечу булочок і наварю борщу, таке точно сподобається жінці, яка очевидно не часто їсть наші українські страви, десь там за кордоном.