Глава 24

  Сидячи у своїй кімнаті за робочим столом, я підкреслювала у підручнику рядок за рядком. Тема дихання не настільки важка, як обширна на інформацію. Необхідно розрізняти типи дихання, й конкретні характерні ознаки певної хвороби : бронхіальна астма – ослаблене дихання та свистячі хрипи; пневмонія - різнокаліберні крепітаційні хрипи та мокротиння; бронхіт – посилене сухе везикулярне дихання; хобл – коробковий тон у поєднанні з ослабленим диханням… чи це при туберкульозі?

Зараз голова лусне! Здається, що кожну хворобу розділила і виділила – та якщо їх порівняти – то заплутаюсь, і не «здам» мамин тест.
Зіжмакавши папір, я дістала новий лист – й почала виписувати типи однієї хвороби. Пізніше, вже на іншому листі – я виписала характерні відмінності між захворюваннями.
Відкинувшись на кріслі я втопила погляд у білій стелі. Це тільки перша книга, мене ще три таких чекає. Подеколи здається, що даремно трачу час, який могла спрямувати в інше русло. Хоча блаженна медицина не така й погана, тільки без практики – нудна.

Батьки повернулися тиждень тому. Зустріч з татом, викликала приємне тепло після довгої розлуки. Золотисті очі, оточені безліччю різних зморшків, зігрівали душу ніби найкращий у світі бальзам. Великі тяжкі руки, по дорослому незграбно скуйовджували моє довге волосся. Такий мізерний прояв любові говорив, що для нього - я все ж та дрібна дівчинка.
Не обійшлося й без подарунка, як тато й обіцяв: перше що побачить зі згадкою про мене - буде моїм. Це виявилася маленька золота роза, по якій розсіялися дрібні камінчики-росинки. Вплівши у свій чокер тоненький ланцюжок, я задоволено одягнула, ледь помітну, та з тим - дорогу серцю річ.

Мама ж обійшлася холодними вітаннями, нічого дивно. Та мене насторожує її стурбованість. Тільки я ніяк не розберу – чим?
Також зник Рафаїл, типу не випарувався як вода, звісно ні. Просто він вже п’ятий день як не ночує в сусідній кімнаті. І це страшенно турбує. Адже я й уявити не могла, що наша остання зустріч буде ніякою.

Після дня з Адріаном, я ще вночі прибігала аби оцінити його стан, а на ранок приїхали батьки. Тож з Рафом порозмовляти не випало нагоди. Про що говорити? Та ні про що…всього лиш - запитати навіщо присунув свого рижого хвоста до мого друга?!

Та він зник, і якщо наша остання зустріч – це сімейний сніданок, з коротким обміном збайдужілих поглядів – буде сумно. Як-не-як, він був добрим зі мною, хоч подеколи й за наглим. В будь-якому разі, надіюся, він би попрощався зі мною, перед тим як від’їздив на довго. Точніше назавжди.
Від останнього слова, сум обвіяв холодом тіло. Я захлопнула книги, й відкинула їх у крайній кут столу. Вистачить на сьогодні! Зараз я не в настрої, щоб вкладати важливу інформацію, й без у важку голову.

Я хотіла була прилягти на ліжко, у планах є навідатися до Андріана, уточнити - коли буде обіцяне побачення.
Судячи зі того, які радісні звуки видає мама унизу, як добродушно щебече – Раф повернувся, й аби пересвідчитися у своїх здогадках, я захопила холодну чашку з-під чаю й спустилася вниз.
Натягнувши байдужий вираз обличчя, я вже смакувала радість наступаючої зустрічі, як не крути – без рудого було сумно. Та чим нижче я опускалася – тим більше змішувалися мої відчуття.

Це звучав не голос Рафа, і я б не назвала цей голос чужим. Такий, що десь я його чула – та не знаю де. Завмерши перед прямим поворотом у кухню, я стояла прислухаючись – про що мова. І, як на зло, перед моїм носом виростає не висока білява постать, яка так і світить, зеленими як ліхтарі, очима. Ольга.

Жінка не дуже й здивувалася мені, я б скоріше сказала – очікувала мене зустріти саме тут, на цьому місці. Провівши, по мені оцінюючим поглядом, зупинилася на моєму обличчі й променисто посміхнулася. Це не був погляд суперниці, ні – скоріше, це було вивчення об’єкта. Так дивляться на фрукти, перед тим як обрати кращий.

Спохватившись, що я теж втупилася очима не відводячи погляд, у цю дивну жіночку, я привіталася, й шмигнула у кухню. Рафаїл не був схожий на маму, тільки якщо не брати до уваги очей. Такий самий довгастий виріз, з там же миртовим відтінком райдужки. Тільки вії не темно мідні, а чорні.
- У нас гості, - муркнула мама й покосилася на мої зажмакані спортивки в плямах. Так, мій вигляд бажав би ліпшого: брудне волосся зібране у розтріпану гульку, широка футболка, що висить на тулубі, який явно без бра, ще досі не вмите обличчя й сонний, від навчання, погляд.
- Я помітила, - буркнула я наливаючи окріп у чашку, й швидко піднялася у гору. Що ж, у присутності нової персони теж є плюс – Раф повернеться.

Заходячи у душ, я завмерла – чому мене так тривожить зустрінусь я з ним чи ні? Серце не приємно скоротилося. Просто не хочеться прощатися на такій ноті, як-не-як – перекочувальник.
А його мама теж? Чи тільки тато? Потрібно якось це визначити. Найлегший варіант, розсипати десь котячої м’яти, тоді перекочувальники вмить перетворюються на дітей – постійно сміються й бешкетують. Звісно, я теж можу попастися на цю дію, тож потрібно вигадати щось винахідливе.

Шмигнувши з дому в належному вигляді, я подалася до Адріана. Тепле сонечко приємно обпікало оголену шкіру. Плаття-сарафан зеленого кольору, поколихувалося від моїх кроків. Скоро серпень, а за ним і осінь – жовта та волога. Запах розпашілих трав приносив відчуття глибокого літа, такого – яке можна знайти тільки на дні скрині: золото-смарагдову кульку, лопнувши яку ти опинишся саме в цьому моменті, де зараз я крокую.

Блакитне небо, розвіяло в далечі залишки хмарок. Звуки цвіркунів, птахів, рослин і… Я обернулася на плач – це було маленьке кошеня, що забилося під паркан, голосно нявкало - благало про захист.

Перекочувальникам не можна мати домашніх тварин, особливо котів чи собак, коли живина дорослішає – вона відчуває себе господарем дому, а ми подеколи можемо заявитися у вигляді звіря, відповідно це призводить до неприємних сутичок. Так, власне мені пояснили батьки, через це у мене ніколи не було ніякої живності. На рибок я сама не погодилася.