Глава 23

Подеколи я витворяю абсурдні речі, за які пізніше дуже соромно. Типу зараз це виглядає весело та круто, наприклад, мої слова чи поведінка, та проходить час – і я усвідомлюю, що поводилася як повна кретинка!
Тому і за цей «пікнік», я навіть дууже хвилювалася. Та є непоганий нюанс – його зіпсувала не я, а це вже пів справи.

Загалом, коли я розповіла Андріану, що замислила – він сприйняв це виховано спокійно. Така реакція мене вдовольнила, основа мого візиту – нагодувати, простежити, й по можливості трішки покращити самопочуття знайомого.

Я розмістилася на покривалі в тіні, а хлопець – на сонці, він потребував тепла. Розпакувавши всі мої покупки, Адрій мружачи очі зі скептичністю запитав :
- Ти пограбувала магазин?
- Ліпше б поцікавився: як я все це одна дотягла? - Невдоволена буркнула я, витягаючи з ранця чергові булочки, й виразом обличчя намагаюсь викликати до себе співчуття. Не спрацювало. Молодик далі продовжив оглядати продукти, що оточили нас зі всіх сторін. І тут мене осінило!

- От чорт! – Вигукнула я, докоряючи себе за таку очевидну і ганебну дурість.
- Що трапилося? – Різко напружившись пожвавішав чорнявий, нашорошено округлюючи очі.
- Я все це вибирала по своєму смаку, напевне ти усього не їси, абсолютно вилетіло з голови що ти хворієш…
- Я не хворію, - твердим спокоєм, перервав мене Адріан, - з чого ти взяла? - З уважною цікавістю, немов реп'ях, погляд вчепився в мене з-під нахиленої голови.
- Нуу, - «Та від тебе за кілометр чути хворобою!» - хотілося вигукнути мені, та я всього лиш прикусила губу. Можливо Раф розхвилювався, бо я можу підчепити щось від цього блідого хлопчиська? Пфф, наївний, неосвідчений Рудик – діабет не інфекційна хвороба, навіть через слину не передасться. Дурник. – Еее, ну я не знаю…- незручність заколола у голову, - авось ти маєш алергію наа... сир, - я підняла запакований, слайсований сир і потрясла упаковкою в його перед носом, - або горішки, чиии… - що там ще є алергеном, - шоколад, глютен – я загребла в руки всі сорти булочок і яро трясла у долонях. Виглядало комічно, та необхідно було перемикнути увагу з моєї «неуважності».- О! А апельсини та…
- Нічого в мене немає, я все їм, досить бути продуктовою центрифугою. – М’яко усміхнувшись, він опустив своєю долонею все, що я тримала у руках.
- Тобі відомо це слово? – Не приховуючи здивування, завмерши я скорчила мордочку.
- По твоєму я такий - неук? – Образливо, Адріан протягнув останнє слово. Вибачаючись я посміхнулася, паралельно роблячи висновок, що він точно хворий раз знає це слово. Ми прийнялися до приготування банальних закусок.

Він справді їв все, не кривлячи носом поглинав страву за стравою. На мить я залюбувалася, який хороший апетит у цього незнайомця. Та раптом у серці зашкребло хвилювання, можливо він не хоче, щоб я знала про його хворобу, і їсть навмисно? А це може бути гіперглікемічна кома, от чорт! А він самотній, допомоги надати - нікому! Значить це ще одна ніч, коли мені доведеться стежити за ним, тільки цього разу, аби пересвідчитись – що я не вбила його своїми харчами.

Розлючена на себе я відвернула від його обличчя й закотила очі. Завтра повертаються батьки, я і рада, та разом з тим – ця відчутна самотність й незалежність – дарують більше життя, ніж коли я поруч з ними. Ніж коли поруч з мамою…
- Все добре? – Якось по тихому, з турботливою уважністю поцікавився друг. Він же мені друг?
- Звісно, з чого ти взяв…
- У тебе різко змінився вираз обличчя, це помітно коли ти поринаєш у роздуми, спочатку така весела й балакуча, а тут, - він клацнув пальцями, - притихла мишка.
Чорні, як ніч очі бачили мене наскрізь, не вже я така ясна, як білий аркуш паперу? Мимоволі, погляд торкнувся його губ, ледь рожевіючих на фоні блідого обличчя. Я відзначила, що сидимо ми доволі близько. Перший поцілунок? Я не проти, краще він ніж розмови про батьків. Я опустила очі й усміхнулася.

Підвівши знову погляд, я зрозуміла він ще досі чекає відповідь. Йому не байдуже?
- Батьки. – Тяжко видихнула я.
- Хочеш поговорити? – Заперечно махнула головою, не звикши свої проблеми, вивалювати комусь на плечі. Я не мишка, яка біжить до стайки собі подібних, аби виплакатися про втрачений колосок зерна. Я кішка – самотня істота, що топить проблеми у далеких прогулянках й втомі, аж до самозабуття.
Легкий ніжний доторк довгих теплих пальців, повернув мене в реальність. Обережно ковзнувши по моїй щоці, затримуючи руку на шкірі, Андріан серйозно подивився мені у вічі.
- Розумію, не про все хочеться говорити, та якщо буде потреба – you welcom. – Він напів усміхнувся тонкими губами, красивими й безмежно ваблячими. Він дуже гарний, а ці безкрайні очі – в них можна забутися.

У грудях, ледь чутно тріпотіло серце. Не знаю, що так вабить у ньому, та важко бути серйозною поруч з таким. Важко бути кимось, а не собою, бо саме він заставляє - знайти себе справжню.
Невідомо, скільки минуло секунд, як я помітила невпевнені коливання наблизитися до мене. НЕВЖЕ…

Як в цю мить між нами, а точніше на наші руки застрибує велетенський рижий кіт! Чортів Раф тут!!
- Якого біса? – Починаю злитись я, бажаючи запустити в проклятого кота, першим що трапить під руку. Андріан безтурботно засміявся. З мене? Нас? Абсурдності ситуації? Нетямуще, я шоковано споглядала на всю цю ситуацію, ніби зі сторони.
- Очевидно бродячий кіт хоче їсти, давай його погодуємо. – Одним спритним рухом, як для такого високого хлопця, Адрій загріб здоровенну тушку на руки.

- Ой давай краще я, бо з котами добре вмію ладити. – Мило заусміхалася я, видираючи шкідника з великих долонь, в таких як чорнявий – рани загоюються довго, а ця тварюка вправна на подібні речі.
Всадивши рудого собі на коліна, почала підсовувати йому до писка все несмачне. Котяра скинув на мене скептичний погляд і потягнувся до ковбас.

- Ніі, - злісно зашипіла я, здушуючи здоровецьку лапу, а відчувши у долоні кігті, відпустила її.
-Чому? Нехай їсть, дивись який він нещасний, мокрий, ще й облізлий, а хвіст ніби кури пощипали, навіть нашильника немає – очевидно бродячий кіт.
Я почала реготати, ослаблюючи хватку на рудому тілі. Публічне приниження. Для кота немає гіршого ніж висміяти шерстку й хвоста. Особливо хвоста. З моїх очей ринули сльози. Такого Раф явно не очікував.
- Тримай, бідний котик ковбаски, де ще ти її такої смачної поїси? – Тицьнула у морду, кусочком ковбаси. У відповідь нагла істота ткнула мордою об мої груди, нахабна тварина! Я не помітно стукнула його по дупі, на що рижий здивовано округливши очі, поглянув на мене зі шматком ковбаси у пащі. Я знову заходилася сміятися.