Глава 13

- Що ти тут робиш? – Я з обуренням накинулася на рудого. Якби я могла кричати, то добряче б дала волю голосовим зв'язкам. А так, хвилюючись, щоб Адріан за нами не стежив, я шипіла немов змія.
Раф невдоволено закотив очі, і змінив позу, відвертаючи своє обличчя від мого. Його мовчання, так і збільшувало внутрішнє закипання. На додаток, це показове ігнорування, ніби мене тут і не було, а він стоїть тут, у чужому саді – так само, що якиби стояв в парку міста.

- Ти стежиш за мною, негідник! – Я не втрималася і кинула колючою фразою, вискочивши перед самим його носом. Він, нарешті, зі зволив через певний час мовчанки, опустити свої божественні зелені очі на моє, нікчемне людське обличчя.
- Не вже в тебе геть немає розуму, і ти настільки безпечна аби роздягатися перед малознайомим? – Отрута, що вилилися з його рота, разом з потоком слів, роз’їдала мою шкіру. Від сорому. Не довго думаючи, я почала себе захищати.

- Що ти таке дурне верзеш, рижа мордо, ми давно вже з ним знайомі, не те що з тобою. – Від того, що я повторно його обізвала, здивування та образа, миттєвим відбитком торкнулося його лиця, і так само швидко зникли. Але те, що я змогла його зачепити – однозначно порадувало мене. – І не лізь у чужі відносини, ти ж не знаєш чого я добивалася своїми діями. – Я примружила очі, говорячи ці слова, бажаюючи, щоб вони припекли йому, так само як сором обпікав мене. Різко обернувшись, пішла геть, очікуючи, що він так і залишиться стояти – шокований й покинутий.

Ну ще чого не вистачало, якийсь невідомий, наглий тип буде мені вказувати – що робити, а що ні. Перед цим нападаючи на мене….тут.

Я оглянулася, він йшов поруч. Саме на цій дорозі, оточеної дикими травами, котрі ніколи ніхто не косить. Під цим старим деревом, він почав мене переслідувати найпершого разу коли ранив. Козел!

- Чого йдеш за мною?! – Злісно крикнула я, не дивлячись у його сторону. Різкий рух його рук, один прорахований крок – і я притиснута до дерева. Він тримав обидві мої руки над моєю головою. Від страху і неочікуваності, я втиснулася у дерево. Товста нерівномірна кора, давила у шкіру та ребра. – ТИ ЩО РОБИШ?? – Я хотіла була сказати ще щось, знову якусь гидку річ. Та він підійшов так близько і притискав моє тіло так міцно, другою вільною рукою, почав впевнено і холодно говорити, зупиняючи мої наміри:

- Послухай дівчинко, ще раз дозволиш мене обізвати і я дозволю собі, не стримуватиму внутрішнього звіря. А я нагадаю, що він у мене куди більший за твій. – І не мов підтверджуючи свої слова, поглянув на свою велику долоню, яка з легкістю вміщувала мої дві. – Хочеш здатися крутою, і навішати мені локшини про свою нестримність і вільнодумство? Ти дурне дівча, яке засвітивши стегном, почервоніло до кінчиків вібрисів. Ти справді хочеш спробувати мене обдурити? – Зелені очі виблискували небезпекою, та разом з тим у них виднілися грайливі бісики, які краще, зараз, було не чіпати.

Обличчя Рафа було так близько, що теплий подих обпікав шкіру. Я зажмурилася, очікуючи коли він дасть мені спокій. Я нічого не знаю про нього, а ця тварина живе у моєму домі й спить за сусідньою стінкою. – Гратися з тобою можу тільки я, пам’ятай про це. – Він пустив мої руки, вони повільно прихилилися до тіла. – І ще одне, не йди додому з мокрою головою, бо мати не дасть спокою.

Настала тиша, він стояв і мовчав. Напевно очікував, коли я вже розплющу очі й дам покірно-бажану відповідь. Відкривши них, я виявила, що стою сама. Він зник. Як давно?

Злість, що бурлила заховалася за страх та образу через грубощі, і спостережливість, яку я раніше пропускала мимо уваги. Не вже моя погана поведінка, зачепила його, настільки сильно аби вивести з себе? Або…він ревнує?

Та ні, судячи з того, наскільки я його знаю – це звучить абсурдно. Я присіла під деревом, Раф мав рацію, йди додому з мокрим волоссям – небезпечно, бо мама таке влаштує… Напевно він надто багато помічає, що зробив ці висновки про Міру, за короткий час. Враховуючи, що вона з ним надто люб’язна.

В дома я швиденько повечеряла й покинула їдальню. За столом звучала така напружена дискусія про владу та майбутні прогнози, що ніхто і не звернув на мене уваги. Я теж не разу не підняла очей на нього. Хай знає, що лякати мене - погана ідея, хоча і розумію, що теж винна. Перегнула палку.

Переодягнувшись у чистий ароматний одяг, я залізла у ліжко. За вікном зірвався вітер, а з далини доносився розкотистий грім. Темрява поглинула всі силуети та предмети, що формували дизайн моєї спальної. Час від часу, яскраві спалахи блискавок нагадували, що темрява лише крила все своїм густим покривалом, й нічого не крала.

Я спостерігала за періодичним блиманням світла, та непомітно провалилася у сон. Сильний шум розбудив мене. За вінком барабанів дощ, певно грім перервав мене. За вікон дзвінко пролунав новий гучний шум. Я ліниво блимнула й знову закрила очі. Атмосфера ночі, заколисувала, я надто втомилася аби боятися чи милуватися красою.

Знову напіввідкритими очима, я поглянула у прірву темряви, ясний довгий блиск освітлив кімнату, біля мене на ліжку сидів Раф. Його статурне тіло вабно, засвітилося у блискавковому світлі, з ледь відкритого вінка доносився поривистий вітерець, що скуйовджував його довге волосся.

- Ну і красень, - тихо буркнула я, сонним голосом, й ліниво протягла руку саме туди, де на мою думку мала бути і його. Тепло долоні зігрівала мою, так само як і днем. Я легенько потягнула її до себе, підсовуючись саме так, щоб нам обом вистачило місця на маленькому ліжечку. Рука мейн-куна не пручалася, а повільно слідувала за мною, я відчула як він ліг.

Я хотіла була щось сказати. Та сон настільки охопив мене, що я тільки ліниво муркнула. Вдихнувши на повні груди, я відчула як від нього пахло польовими всохлими травами, далекими дорогами та мокрою землею. Це унікальний запах волі, який випадає відчути тільки раннього ранку, коли ще жодна душа не проснулася. Я хотіла підсунутися ближче, та важкість тіла, не давала мені це зробити, тож розуміючи це, він ніжно обійняв мене й торкнувся губ, коротким та медовим поцілунком. М’яке волосся, ледь торкнулося мого обличчя. Я провалилася у глибокий сон.