Глава 12

Повільними кроками, я наблизилась до Адріана, він підняв на мене, свої чорні як ніч очі.
- Привіт, - дещо сором’язливо привіталася я, перетинаючись з ноги на ногу.
- О, це та чудна дівчина, що бажає купити мій сад, привіт. – З не очікуваною радістю, почав діалог хлопець.
- Що робиш? Я не заважаю?
- Тебе вперше зацікавило – чи не заважаєш. – Лукаво усміхнувшись він, цим жестом підкушуючи за мою нетактовність. - Буду косити траву, не бажаєш допомогти? – Вузькі очі примружилися, не приховуючи свою корисність, рожеві губи вигнулися у приязній посмішці. Я кивнула.
- Ну спробуймо, що робити?

Адрій косив траву звичайнісінькою косою. Спочатку добряче нагостривши лезо бруском, приступив до такого, незвично, давнього діла – замахуючись величезним серпом і стелячи трави додолу. За мною закріпилася робота - загрібання, тож я не відставала роблячи своє завдання.
Погода сприяла вуличній роботі, легкий вітерець освіжав. Хоча молодик добряче спітнів. Фізична робота брала вверх. Садок теж було скошено, тепер там красувалася неідеально рівна травичка, яка вабила відпочити.

- Тепер тут можна і лежати. – Підморгнув Адрій. Він дуже змінився від нашої останньої зустрічі, сум покинув його обличчя, а веселість та грайливість так і сипалися у мою сторону.
- Ну добре – я, зміна настрою та непостійність характеру, який переплітається з дурістю – звична для мене справа. А ти? Що трапилося, що ти так змінився? – Напряму запитала я, адже різкі помітні зміни, не вкладалися у моїй голові.
- Давно не спілкувався з людьми. Добре що ти прийшла. – Красиві карі очі, відблискували теплом та радістю. Він як раз повернувся до мене з літнього душу, який очевидно організував сам. Давненько тут мене не було, навколо будиночку бабусі, відчувалося реальне життя молодої людини. Самотньої людини.

Великі краплі води, стікали з довгого темного волосся, мочачи густі вії. Рушник обплітав жилясту довгу шию, й спадав на оголений білосніжний торс. Останній раз я бачила його оголеним в першу ніч? Чи взагалаі не бачила, не пам’ятаю.
- Підеш в душ? – Невбачай запитав він, ніби тут нічого такого, що чужі дівчата відвідають твій душ.
- Не піду, бо ти підглядатимеш. – Я недовірливо зміряла його поглядом, поки він пройшов і сів на крісло, що стояло поруч біля мого. Місце де завжди любив сидіти хлопець, колись було старою верандою.

Насправді якби ми були краще знайомі, я б задоволенням ополоснулася, прохолода дня вступилася захмареній паркості, а це збільшувало бажання намочити тіло.
- Якщо ти такої про мене думки, то сумно. Я просто запропонував тобі, адже це приємно – після пітної роботи, сполоснути тіло прохолодною водою та вітром. Та діло твоє, якщо ні…
- Рушник даси? – Неочікувано для себе випалила я. І аж язика прикусила. Про що ти думаєш?!

Але Адріан за весь час нашого знайомства був доволі байдужим до мене, його не приваблювала я, ми тільки спілкувалися. А при першій зустрічі, одна я бажала бути ближче до нього, він же не знав, про те що я була поруч всю ніч у вигляді кота.

-Хвилинку, ти можеш йти, закину тобі зверху на перетинку. – І розтираючи ще досі мокре волосся, хлопець пішов в хату. Я підвелася. Ну і кретинка.
Я увійшла в маленьку кабінку, волога, важка тканина ледь рухалася від вечірніх подихів вітру. Роздягатися цілком? А якщо він все-таки загляне? Білизна під футболкою та велосипедками, буде просвітлюватися і виступати мокрими плямами. Як в дома це пояснити?

Я роздяглася повністю, ставши так, щоб у разі чого можна було затулити все важливе. Вода освіжаючою хвилею, потекла по тілу. Навкруги пахло деревом, з якого Адріан зробив недавню душову та свіжоскошеною травою, яка парилася від неочікуваної душної погоди. Розслабитися було важко, та в мить смакуючи цей момент, я поринула у забуття.

- Ей, красуня, ось рушник. – Різкий подув вітру, обморозив мокру намилену шкіру. Тут був лише кусень ароматного мила, що пахло яблуками.
- Ти не пам’ятаєш як мене звати? – Незадоволено буркнула я, змиваючи з себе піну.
- Нууу…
- ЕЕЙЙ! – Незадоволено крикнула я, окутуючи себе невеличким рушничком, й прикриваючи важливі ділянки тіла, виглянула з-під мокрої тканини, що слугувала за дверцята душу. – Як мене звати?

Мій вимогливий голос, ехом роздався навколо, я зустріла його очі. Він поглянув мені у відповідь з відчутним викликом. Дивні емоції, змішалися на його обличчі, від подиву та захоплення до чогось таємного і незрозумілого мені. Погляд, що тривав мить, видався вічністю я злякалася, що щось заборонене виглянуло разом зі мною, з-за шторки й покосилася униз. Тільки моя голова визирала з душової. Тоді чому він так палко, дивився мені у самісіньку душу?

Різкий неочікуваний порив вітру, заставив мою схованку затіпатися та відкинутися у невигідну мені сторону. Серце стиснулося від сорому. Хлопець різко відвернувся, а я рефлекторно схопилася за тканину, натягаючи її назад й заховалася у своїй засідці. Останнє що мені запам’яталося – це округлені від шоку очі Адріана.

- Не хвилюйся, я нічого не побачив. – Я виглянула через вузьку щілину. Він сидів у своєму кріслі, красуючись білою шкірою спини. За цей час, який він тут провів, хлопець відчутно покращив свою статуру. Худорлявість поступилася скромно випираючим м’язам
- Угу, так і повірила. – Незадоволено буркнула я, злячись на свою дурість. Футболка неохоче налазила на мокре тіло, велосипедки взагалі насунути було не можливо.
- Чесно, ти була обгорнена рушником, вітер показав тільки твої красиві білі ноги, Есфір. – Я почервоніла, до самих кінчиків пальців. Краще промовчати, нехай це забудеться і мною, і ним.

Адріан заварив ароматний чай і ми посьорбуючи, говорили про вічне. За мої труди хлопець пригостив смачним тортиком. Час повільно котився до ночі. Та і я втратила його лік. Та судячи з того, що земля зустріла вологі сутінки – пора було додому, назад у свою клітку.
Чомусь живучи з батьками я не відчувала життя, а перебуваючи тут з повністю чужою мені людиною – від нього так і било справжністю буття.