Глава 11

Я ішла і все було наче в тумані. Невідомість. Те що не люблять більшість людей і я в тому числі. Я не знала, переживаю я чи ні. Було наче все одно. Але я знала одне, в цю ніч щось сталося і відчуваю я це серцем. Радує тільки одне, що з Луїзою нічого не сталося і це плюс. Ми вийшли на перший поверх і тут розминулися. Драко поніс Луїзу в її кімнату а я пішла у вітальню де горіло світло. Там сиділи Захар, Андріан і ще якийсь чоловік. Я побачила на сорочці Андріана кров. Він наче відчув мій погляд і подивився на мене. Ми грали у дивогоядки і тільки коли я кліпнула він відвів погляд. Я боялася його? Ні. Немає чого боятися, це для когось він може бути страшним демоном смерті а для мене він найгірший з усіх чоловіків. 

-Кетрін, ти щось хотіла?- врешті сказав Андріан.

-Так, хотіла. Що це в біса було?

-Не існує слів щоб це пояснити. Ти в порядку?- відповів замість нього  Захар.

-Так.

-Тоді іди на гору і забудь про все що сталося.

-Я не можу.

-Що не можеш.

-Ані піти ані забути. В мене у кімнаті вікно вибите. Дійсно, як мені все забути. Скільки б я цього не хотіла але пам'ять - не іграшка і не листочок що стер і забув. 

-Якщо не можеш забути, принаймні не згадуй. А доки не приїдуть люди і не вставлять вікно будеш спати у гостьовій. Зараз Драко тебе проведе. А ось і він.

І я пішла за Драко. Не було сил сперечатися чи влаштовувати розборку. Все одно не допоможе. Тому я змирилася з цим всім принаймні до обіду. Але схоже, доля вирішила що спати мені не можна і вже через десять хвилин як я лягла в ліжко до кімнати залетів Захар.

-Кетрін допоможи.

-О Господи, що вже сталося?

-Луїза прокинулася і плаче. Не підпускає нікого в кімнату. Замкнулася. Звичайно я можу виламати двері але це її тільки налякає.

-Що ж з тобою зробиш.- роздратовано відповіла я.

Я піднялася, накинула халат і пішла туди, де спала Луїза. Під дверима стояв Андріан. Я постукала в двері.

-Луїза, відчини будь ласка.- сказала я тихо.

-Ні.Я тебе не знаю.Ти незнайомка.

-Чому ти так думаєш?

-А я памятаю що була з Кетрін у підвалі а тепер у кімнаті і її немає, знаить ти-чужа і вбила мою Кет.

-Луїза,це я Кетрін.Ну хочеш докажу тобі?

-Як?

-Відини двері і побаиш що я - Кетрін.

-Ні. Тоді ти мене схопиш і вбєш.

-Тоді спитайся щось таке, що знає тільки Кетрін.

-Який мій улюблений мультфільм?- пролунало за хвилину.

-Твій улюблений мультфільм - Бібі Блоксберг. А нині ми дивилися одну з серій цього мультика.  

І тут я почула кроки і з-за дверей виглянула голівка малечі.Вона одразу ж мене обняла. А я присіла і обняла її у відповідь.

-Мені страшно.- сказала вона на вухо.

-І мені страшно, але не бійся, ми захистимо одна одну, пам'ятаєш? 

Вона кивнула головою. 

-Хочеш я ляжу з тобою спати , аби тобі страшно не було.

-Хочу. 

Я взяла її на руки і Андріан відчиняє мені двері до гостьової де я нещодавно лягала. Я поклала Луїзу під ковдру а сама лягла біля неї і обняла.

-Розкажи казочку.- попросила вона.

Я довго думала, котру з казок їй рощповізти але жодну не памятала дослівно тому розповіла свою казку,  про чудовисько і принцесу. Коли я почула мирне помірне дихання  малечі то й сама заплющила очі і поринула у спокійний сон. 

Прокинулася я , коли сонце було вже високо, хоча і недивно, враховуючи що заснула я десь в восьмій годині. Луїзи вже не було біля мене. Я потягнулася і встала. Натягла халат, застелити ліжко і пішла в свою розгромлену кімнату. Відчинивши двері я здивувалася. На моєму ліжку лежав Андріан. Голий! Без футболки, і тільки ковдра вкривала його ноги до лінії торсу. Я хвилину розглядала його підтягнуте тіло, не змогла не помітити і шрамів. Але скоро до мене повернувся розум котрий говорив:" Кетрін, не дурій. Чоловіків ніколи не бачила?"Він спав, як я думала , тому я тихесенько взяла з стільця сукню в котрій була вчора і вже хотіла іти.

-Я не сплю.  Можеш заходити, не вкушу.- сказав Андріан від чого я аж підскочила.

Я обернулася. Він уже сидів. На його правій руці я побачила бинт. Він прослідкував за моїм поглядом.

-Наслідки вчорашнього чи краще сказати сьогоднішнього інциденту.

-Ти знаєш хто це зробив?

-Майже. І сьогодні ти мені допоможеш в цьому.

А це вже цікаво.

-І як я маю допомогти тобі? 

-Ну, в мене ж рука поранена, пістолет точно не стрілятиме тому мене можуть не боятися, а ось ти...

-Ні, я цього не робитиму. Візьми когось із своїх головорізів.

-Ні. Поїдеш саме ти. Це чудова нагода для міста дізнатися що в мене є дружина, і вона не гірша за мене.

-Ти дурень. Ідіот. Та як тобі таке в голову прийшло? Ще вчора я подумала що ти можеш бути нормальною людиною як сьогодні ти таке говориш. 

-В тебе немає вибору. Це наказ. І не бійся так, вбивати не потрібно. Просто налякати щоб він сказав ім'я, ось і все.

Я попрямувала на вихід і вниз. Але ввійти га кухню  мені не дали.

-Кетрін.- прогримів ззаду мене голос Андріана. 

Я зупинилася і обернулася.

-Що Кетрін? Що? Думаєш мені легко, правда? От ти як вперше вбив, що тоді відчував. А я тобі скажу , ти відчув насолоду. А я не така. Я не можу вбити людину, та що там вбити, я навіть покалічити її не посміє. А зараз що? Ти кажеш що я маю допомогти тобі вибити ім'я. Я не така, Андріана не така. Чуєш!- мною почало трясти.

-Заспокойся.- сказав він і обняв мене. -Ти не будеш нікого ані калічити ані вбивати. Я знаю що це не просто. І ти помиляєшся , коли кажеш що від вбивства я получаю насолоду. Ти просто поїдеш зі мною в лікарню.

-Лікарню? Ти хворий?

-Ні. Вчора серед нападників мої люди покалічили хлопця, малого. Він саме і підстрелив мене. Зараз хлопець у лікарні, мені потрібно його переконати щоб той здав його боса. А ти просто мені допоможеш.

-Як?

-Ну я звідки знаю. Ти жінка, тобі з дітьми легше знайти спільну мову. Якщо в мене не вийде я залишу тебе з ним. І ви поговорите. От і все. Але на всякий пожарний візьмеш пістолет. Якщо хлопець напряму ішов мене вбити не боячись наслідків то він може попробувати втекти.