Розділ 2

07:00 і знову мій будильник задзвонив. І все пішло по колу. Я пішла у ванну, з неї в кімнату, де одягнула звичайну форму. Поснідала, (сьогодні це був омлет) і пішла до відділку з дивним відчуттям. Щось мало статися, і я відчувала це. За десять хвилин до восьмої я вже була на робочому місці. На диво, зайшовши я побачила Ніка. Це не було схожим на нього, адже він може і спізнитися на роботу а тут прийшов так скоро.

- Привіт, - сказала я.

- Привіт. Готова?

- До чого?- спитала я.

- Ну, ти як завжди. Сьогодні ж приїжджає Максимович з столиці. Цікаво, як він буде обирати між нами.

Я знизила плечима адже дійсно не знала відповіді.

- От приїде і побачимо...

Після цього ця тема була закрита. Нік бачив, що сьогодні я без настрою, та й він хотів щоб скоріше прозвучало ім'я людини, котрій пощастить. А зараз ми всі сприймалися як конкуренти. Особисто я хотіла поїхати, як і інші, але мріяти давно перестала. Адже коли мрія не збувається ти засмучуєшся...

Невдовзі ми з Ніком пішли виконувати свою рутину у ролі поліцейських. Тобто, похід селом. Радувало, що сьогодні хоча б не так холодно як вчора. Градусів на два принаймні менше.

Ми уже повільним кроком ішли до відділку та обговорювали те, як смішно з боку виглядав інцидент між бабиськами котрі не могли вияснити. Син Павлівної підходить онуці Інни, чи все ж він надто старий для неї. (Хоча вони одного віку). Раптом телефон напарника задзвонив, і коли він вийняв його я  побачила ім’я Артема.

- Нік,  він тут...

- Ми зараз будемо. - коротко відповів хлопець.

І ми пришвидшили свою ходу. Зайшовши всередину у ніс одразу ж вдарив гострий запах парфумів. Я ледь не чхнула, але стрималася, так як одразу ж за пару кроків побачила високого чоловіка. Волосся сиве, одже вже старший... Він стояв до мене спиною, тому я не бачила його обличчя, але була впевнена що скоріше за все побачу зморшки, і строгий погляд очей котрі дивляться в саму душу.

-А ось і інші наші співробітники. - сказав Васильович щойно побачив нас.

Васильович - це наш начальник. Він рідко буває у відділку, але один раз на тиждень приїздить. Цей чоловік низенький і на вигляд суворий, але коли ти почнеш з ним розмову, то зрозумієш що перед тобою дуже приємна людина. Він ще з дитинства мені як батько, але коли я почала працювати то спуску не давав. Васильович весела людина, але коли йдеться про режим то навіть натяку на того веселуна немає. Я люблю його, хоча інколи він буває занадто строгим або ж занудним, але все одно всі знають що всередині він дуже добрий...

- Володимир Максимович, - повернувшись обличчям до нас сказав чоловік.

І я не помилилася, погляд зелених очей просто пропалював . Він так уважно дивився на нас, що мені захотілося під землю провалитися.

- Ніколас, - сказав Нік.

Але погляд чоловіка і досі був прикутий до мене, від чого мені стало страшно. Чому він утупився на мене? Невже щось не так?

- Чому затрималися? 

Прогримів голос Володимира, від чого по моїй шкірі пройшовся табун мурах. Цей чоловік буває  добрим чи веселим? Напевно ні. Я знаю його від сили дві хвилини, а вже встигла подумати, що він ніколи і поряд не може стати з нашим начальником. А від цього його погляду, я почувалася піддослідним кроликом.

- Ми....- почав Нік, але цей командир його перервав.

-Відставити. Нехай дівчина відповість! Стоїть наче німа.

Я прочистила горло і сказала сама собі: " Так, зберися, ти не боягузка. Ніколи чоловічого погляду не помічала на собі? І не дозволяй себе так розглядати!".  Тому я підняла голову і подивилася у очі Володимиру.

- Ми проводили обхід. Це наше виконання обов’язку. Щойно повернулися як ви можете побачити. Вибачте що змусили вас чекати. Хоча ми нічого і не робили крім своєї роботи.

Він уважно подивився на мене а тоді розвернувся.

- Василь Олегович, думаю я знаю хто поїде зі мною у столицю. Пішли до вашого кабінету.

І вони попрямували у кабінет Васильовича а я з полегшенням видихнула.

- Відставити, - перекрив Нік командира коли двері за ними зачинилися,- наче це армія

Ми з Артемом розсміялися, адже це було справді смішно. 

- Знаєте , хлопці, говоріть що хочете але мені від його голосу і погляду під землю захотілося провалитися... Я точно не маю бажання їхати з ним.

- Не тобі одній, - сказав Артем. - Доки ви не прийшли він мене тут просто свердлив. З мене сім потів стекло. Ох. Аж перехотілося у ту столицю сунутися. Якщо там всі ось такі, - він кинув на двері натякаючи на цього начальника, - то я краще тут лишуся.

- Плюс,- сказав Нік.

Ну і ми  посідали за свої місця, чекаючи вирішального моменту. І все ж... Хто поїде до столиці в поліцію. Хлопці казали, що минулого разу він цілий день за Максимом ходив, і аж ввечері визначився, а тут отак приїхав і вже вибір зробив...

Десь через 20 хвилин двері Васильовича відчинилися і всі ми підвелися. Наші столи стояли таким чином, що коли Володимир Максимович став посередині, то бачив усі три, адже один був навпроти одного а інший посередині. 

-Я зробив свій вибір. До столиці зі мною поїде Куляс Кетрін. В тебе є година, щоб піти додому, зібрати речі і бути тут. Час пішов.

І... він просто розвернувся, і пішов назад до кабінету, а я здивовано дивилася йому вслід. Я? Васильович помахав мені рукою, щоб я швидко ішла по речі, а я з ватними ногами попрямувала до виходу. Хлопці так само стояли ошелешено. Ані вони, ані я не очікували такого...

Я прийшла до будинку в повному шоці. Ноги самі несли мене, але коли я зайшла в дім, то не розуміла що роблю. І вже через пів години, я стояла на кухні з сумкою. Мама якраз повернулася з роботи , вона один раз на тиждень ходила в магазин і допомагала там розкладати привезені продукти. Коли вона мене побачила то запитала:

- Ти кудись їдеш?

- Володимир Максимович з нас трьох обрав мене. Я їду в столичну поліцію.