Епілог

На завершення цього дивовижного дня Мія стояла на просторому балконі другого поверху Сашкового будинку й з теплою усмішкою спостерігала за веселими гравцями в м’яч. Маленький Сашко разом із тіткою Оленою та нянею Світланою влаштували справжні футбольні баталії на зеленій галявині біля дому. Вечірнє сонце своїми останніми золотавими променями ніжно розфарбовувало верхівки дерев навколишнього лісу.

Ззаду беззвучно підійшов Сашко-старший і лагідно обійняв дівчину зі спини, теж дивлячись на галасливу й щасливу трійцю на подвір'ї.

— І ти весь цей час жив у такому величезному будинку зовсім сам? — тихо запитала дівчина.

— Ні, — м'яко відгукнувся він.

Мія з цікавістю подивилася на нього, довірливо розвернувшись у його обіймах. Чоловік хитро всміхнувся:

— Жив із тіткою Оленою та з мрією, що попри все обов'язково знайду тебе. І що колись ми нарешті будемо тут жити разом, — він ніжно зарився обличчям у її світле волосся, жадібно вдихаючи такий рідний аромат. — А тепер доля подарувала мені цілу родину. Слухай... а давай іще собаку заведемо? — несподівано запропонував він.

У дівчини миттєво загорілися очі.

— Ой, давай! А тоді й котика теж! Обов'язково біленького й пухнастого, — радісно підхопила ідею Мія, міцніше тулячись до його грудей. — Тільки з однією умовою: ми візьмемо їх не з елітного розплідника, а врятуємо із притулку.

— Згода, — він обійняв її ще міцніше.

Щаслива посмішка Сашка стала з лагідної трохи хитрішою, і він прошепотів їй прямо на вушко:

— А за пару років ми, мабуть, з’їздимо ще разочок у той самий лісовий санаторій... зустріти Новий рік. Просто так, про всяк випадок, аби ти від мене тепер уже точно нікуди не втекла.

Кінець.