Глава 42

Сашко рішуче підійшов до столу, підхопив слухавку й упевнено натиснув кнопку відповіді, увімкнувши гучний зв'язок.

— Алло! Міє Володимирівно, це Свєта, — дзвінко залунав голос першокурсниці з динаміка. — Ми з Сашком якраз їдемо з уроку англійської. Нам одразу додому повертатися чи ще в перукарню заскочити, як ти просила? Малий ось запитує, чи ти поїдеш з нами?

— А ви зараз далеко від кав'ярні «Казка»? — замість відповіді запитав Сашко, пильно дивлячись на Мію.

В телефоні повисла тиша. Світлана явно не очікувала почути чоловічий голос.

— Світлано, ви чуєте мене? — спокійно вів далі Сашко. — Ми з Мією Володимирівною зараз перебуваємо в цьому закладі. І будемо дуже раді бачити вас із Сашком тут. Постарайтеся приїхати якнайшвидше.

— Так... я зрозуміла, — нарешті озвався невпевнений і розгублений голос дівчини.

— Мія Володимирівна просто тимчасово відійшла, —продовжував говорити Сашко — Тож ми на вас дуже чекаємо.

— Добре. Ми скоро будемо, — уже значно впевненіше зазвучав голос няні.

Сашко завершив виклик і поклав мобільний назад на білосніжну скатертину.

У ці кілька хвилин жінки мовчки спостерігали за його діями. Мію вже починало дрібно трясти від пережитого шоку. Сашко більше не зміг залишатися осторонь — він у два кроки подолав відстань між ними, ніжно, але міцно пригорнув дівчину до своїх грудей, забираючи її з рук тітки. Сльози душили Мію, не даючи змоги вимовити бодай слово, і великими краплинами котилися по її щоках. Вона розгублено й безпорадно дивилася то на Сашка, то на тітку Олену, усе ще не вірячи, що цей кошмар нарешті закінчився.

— Не хвилюйся, люба, тепер усе буде добре. Я обіцяю, — тихо й неймовірно ніжно прошепотів він їй прямо в маківку.

— Але як же Наталя?.. — заїкаючись від стримуваного плачу, невпевнено промовила дівчина. — Вона ж моя близька подруга… Я ніколи в житті не хотіла її чимось образити…

— Ти нічим і ніяк її не образила, — м'яко озвалася тітка Олена, підходячи ближче. — Вона просто заздріла, от і наробила дурниць з власної злості.

Жінка лагідно погладила Мію по плечу. І цей несподіваний дотик не здався дівчині неприємним чи чужим.

— Ти зараз вагітна від мене? І в тебе вже є дитина… теж від мене? — Сашко заворожено дивився в очі дівчини, сподіваючись прочитати в них відповідь ще до того, як вона вимовить її вголос.

Та Мія відповісти не встигла. До затишної скляної кабінки раптово влетів, тупотячи ніжками, хлопчик років трьох‑чотирьох, а слідом за ним швидко зайшла Світлана. Не звертаючи жодної уваги на незнайомого чоловіка, який зараз сидів навпочіпки біля його мами, малюк підбіг до Мії й міцно, обійняв її за шию. Потім із серйозним виразом обличчя хлопчик подивився на застиглого Сашка.

А Сашко‑старший просто заціпенів, розглядаючи дитину. По‑дорослому зосереджений погляд, глибокі сині очі з‑під трохи насуплених брів, уперто стиснуті губи… І кумедна, непокірна чуприна на потилиці. Його власний, вихор, який Сашкові навіть зараз, у зрілому віці, було складно приборкати! У хлопчика перед ним він бачив свою абсолютну, малу копію. Наче дивився в чарівне люстерко власного дитинства.

— Та тут навіть жодних ДНК‑тестів не потрібно! — не витримавши, вражено вигукнула тітка Олена, переводячи приголомшений погляд із племінника на малюка.

Світлана, яка привела малого Сашка, стояла трохи далі біля перегородки й спостерігала за цією німою сценою. Мія міцно обняла синочка, пригортаючи до себе.

— Ти хто? —запитав малюк, не відводячи від незнайомця допитливого погляду.

Сашко запитливо подивився на Мію. Дівчина лише болісно закусила нижню губу, не знаючи, що сказати дитині, і промовчала. Тоді чоловік знову перевів погляд на хлопчика.

— Я твій батько, — хрипким від хвилювання голосом тихо відповів він.

Погляд малюка спочатку став здивованим, а за мить — неймовірно радісним. Хлопчик широко усміхнувся та довірливо простягнув свою ручку Сашкові‑старшому, іншою продовжуючи міцно триматися за маму. Чоловік обережно взяв теплу долоньку сина у свої руки й потиснув її.

— Чому ж ти так довго не приходив до мене? —допитувався малий, не перестаючи усміхатися.

— Я дуже довго вас із мамою шукав... — тим самим хрипкуватим від емоцій голосом відповів Сашко, заглядаючи в очі сина.

— А може, не дуже й хотів знайти? — не витримавши внутрішньої напруги, гірко вставила свої п'ять копійок Мія.

Сашко миттєво відволікся від сина й здивовано подивився на неї.

— Я щороку їздив до того самого лісового санаторію, де ми зустрілися вперше! — гаряче почав виправдовуватися він. — Я випитав контакти абсолютно всіх гостей, які були тоді на святі, але це не дало жодного результату. А потім, коли ти так раптово зникла вдруге, я був упевнений, що нарешті маю твій справжній номер. Але він виявився недійсним!

— Я записала тобі свій номер телефону та домашню адресу на клаптику паперу й передала через Наталю, коли ми від’їжджали від ганку! — з глибокою образою в голосі заперечила Мія. — А ти так і не перетелефонував мені...

— Наталя мені нічого не передавала! — вигукнув Сашко. — А за тими номерами, які вона власноруч ввела в мій мобільний, я зміг додзвонитися тільки їй наступного ранку. І знаєш, що вона мені заявила? Вона сказала, що ти категорично заборонила давати мені свої контакти, що ти більше не хочеш мати зі мною нічого спільного й просиш більше вас ніколи не турбувати! Після тієї розмови я ще кілька разів намагався її набрати, аби вмовити дати мені можливість поговорити саме з тобою, але її номер став недоступним!

Мія приголомшено мовчала. Вона досі не могла збагнути, навіщо найближчій подрузі знадобилося так підло вчинити з її життям. Вона одночасно і вірила кожному слову Сашка, і панічно боялася знову обпектися.

— Я дійсно тоді записала свій справжній номер і домашню адресу... Я так хотіла нарешті познайомити тебе з сином, — тихо, ледь чутно промовила вона, дивлячись на свої руки. — Чекала, поки ти зателефонуєш. Але Наталя мені сказала, ніби бачила, як ти зневажливо викинув той клаптик паперу в урну. Запевняла, що не зізналася мені одразу лише тому, аби зайвий раз не засмучувати.