Глава 13

Навантаження на дівчат виявилося колосальним: навчання, організація свят, постійний пошук клієнтів. Часу катастрофічно бракувало. Мії все ж довелося поговорити з батьками, і завдяки підтримці сестри зробити це було значно легше. На сімейній раді вирішили всіляко допомагати нерозумній доньці, адже освіта зайвою не буває. Ну а щодо її власної справи — куди ж діватися? Допомогли й тут.

Спершу подруги шукали замовників суто через інтернет. Згодом за фінансової підтримки Міїних батьків вони змогли орендувати невеличкий офіс. Щоправда, прибирати й доводити приміщення до ладу дівчатам довелося самотужки. Проте спільними зусиллями вони подолали й це. На стінах розвісили світлини з найвдаліших заходів, які водночас прикрашали інтер’єр та слугували живою рекламою, а згодом завели для таких фотографій ціле портфоліо.

Потихеньку їхні послуги почали мати попит. Задоволені клієнти охоче рекомендували дівчат своїм друзям та знайомим — сарафанне радіо інколи працювало набагато краще за будь-який піар. Асортимент програм поступово розширювався: дні народження, весілля, ювілеї, урочисті зустрічі молодих мам із немовлятами з пологового будинку чи оригінальні сюрпризи для колег по роботі. Подруги буквально днювали й ночували у своєму новому офісі. Вони без упину вигадували сценарії, замовляли святковий декор, вели переговори, прикрашали зали та проводили заходи.

Трохи згодом дівчата взяли в команду ще двох студенток. Проте справжнім святом для їхнього непосидючого колективу став прихід хлопця. Високий, худорлявий і трохи мовчазний, з виразними карими очима та густим каштановим волоссям, Артем виявився справжньою знахідкою. Усе ж таки тягати важку атрибутику та коробки з реквізитом доводилося доволі часто. А коли новий колега притяг до офісу старенький, але міцний диванчик, Мія ледь не стрибала від радості. Тепер вона мала змогу прилягти й трохи відпочити протягом дня. Живіт дівчини потроху ріс, тож останнім часом вона здебільшого зосередилася на паперовій роботі.

Нарешті Мія отримала змогу втілити в життя свої заповітні мрії про організацію романтичних освідчень. Ідеї сипалися з неї як із рогу достатку. Вона ретельно продумувала кожен нюанс, програвала в голові найменші деталі, намагаючись пропустити крізь власне серце всі емоції, які переживають люди в такий відповідальний момент. Справа дівчат потроху ставала на ноги, попереду було ще безліч планів та проєктів. Наталя все так же скептично ставилася до їхнього захоплення. Коли подруги ділилися з нею своїми досягненнями — а Мія й надалі винаймала з Наталею ту саму квартиру, — вона лише відмахувалася, стверджуючи, що все це ненадійно. Проте коли дівчата засиджувалися в офісі до пізньої ночі, Наталя сердито телефонувала з докорами, що вони зовсім не дбають про майбутнє маля.

Коли настав час з’явитися на світ маленькому Сашкові — а Мія одразу вирішила, як назве свого синочка, — стояв теплий жовтневий день. Бабине літо щедро балувало лагідною погодою. Хлопчик народився точнісінько у визначений природою термін. Він сповістив світ про свою появу так, як це зазвичай роблять новонароджені — гучним, невдоволеним криком.

Перші тижні після виписки Мія з немовлям провела вдома, під пильним наглядом батьків, які спеціально приїхали на допомогу, та суворої й відповідальної Наталі. Невдовзі іспити, заліки та улюблена робота знову поглинули дівчину з головою. Вона була безмежно вдячна близьким за підтримку в цей непростий період. Утім, у квартирі, де зараз через купу людей було тісно, наче в рукавичці, їй катастрофічно бракувало можливості побути наодинці з собою. Інколи, зачинившись у ванній кімнаті, Мія тихо плакала, згадуючи винуватця всіх цих бурхливих життєвих подій, а інколи — відчувала до нього лише тиху вдячність за сина.

У постійних турботах та роботі минали тижні й місяці. Батьки згодом повернулися додому — у селі господарство, надовго його не залишиш. Час летів стрімко. Захист диплома та отримання омріяного документа Мія святкувала вже у власному новому житлі разом із маленьким, але дуже дружнім колективом.

Життя потихеньку налагоджувалося. За цей проміжок часу, який промайнув наче швидкий монтаж у кіно, Мія встигла захистити диплом, стати фінансово незалежною та суттєво розвинути свою справу. А найголовніше — вона більше не марила зустріччю зі своїм новорічним коханням. Усі ці роки вона важко працювала заради щасливого майбутнього любого синочка і навчилася рішуче відштовхувати будь-яких залицяльників. Дівчина свідомо закривалася від чоловіків, панічно боячись знову обпектися, як тієї фатальної новорічної нічки. Тож тепер усе її життя трималося на двох китах: улюбленій роботі та вихованні дитини. Поєднувати роль успішної керівниці й люблячої матусі було непросто, але вона справлялася.

Маленький Сашко вже залюбки ходив до дитячого садка, а вечорами «допомагав» мамі в офісі, весело граючись усім, що потрапляло під руку. Хоча бізнес подруг уже розрісся й приносив стабільний дохід, офіс вони так і не змінили. Усі троє почувалися неймовірно затишно в цьому невеличкому приміщенні, де кожен куточок нагадував про пройдені труднощі. Навіть старенький диванчик Артема, хоч і перебитий новою яскравою тканиною, гордо стояв на своєму звичному місці.

Їхній кістяк залишався незмінним: Мія, Оля та Артем. Тепер обов’язки в команді були чітко розподілені, і вони ідеально доповнювали одне одного. Артем усе намагався зблизитися з Мією, проте на всі його залицяння вона незмінно відповідала м'яким жартом. Дівчина запевняла, що надто цінує його як надійного друга та незамінного працівника, а якщо у них щось піде не так, вони просто не зможуть нормально спілкуватися. А як тоді працювати разом? Керуючись цією логікою, Мія тримала дистанцію, і навіть складське приміщення, за яке відповідав Артем, про всяк випадок орендувала на іншій вулиці — аби не перетинатися занадто часто й не давати хлопцеві марних надій.

Оля, до слова, на одному з організованих ними свят теж знайшла свою другу половинку. І тепер, у ці чарівні передноворічні дні, ніжилася на узбережжі теплого моря зі своїм чоловіком Єгором, насолоджуючись романтичною весільною подорожжю.