Двадцять друга. Віктор

Місто давно спало. Лише жовті ліхтарі розрізали темряву мокрих вулиць. Моя машина летіла проспектом значно швидше, ніж дозволяли правила. Позаду й попереду рухалися автомобілі охорони. Андрій сидів поруч і безперервно говорив по телефону, але я майже не слухав його.

Перед очима стояла тільки Олена й думка про те, що вона могла навіть не підозрювати, наскільки небезпечною стала ситуація. Кравець не був дурнем, саме цим він і лякав. А Кваснецький був занадто боягузливим, щоб зважитися на підпал складів самостійно. Отже, вони діяли разом. А якщо вже почали замітати сліди, наступним кроком мали стати люди. Свідки завжди були найслабшою ланкою будь-якої схеми. Особливо ті, хто знав забагато.

Копії документів, записи, маршрути — усе це зараз лежало у квартирі Олени. І якщо я зміг скласти цей пазл за кілька хвилин, то Кравець поготів зможе.

Я міцно стиснув щелепи.

— Вікторе Івановичу, — озвався Андрій. — Пожежники підтвердили підпал.

Я лише кивнув. Новина вже нікого не дивувала.

— Камери?

— Частково виведені з ладу за кілька годин до пожежі.

Звісно. Усе підготували заздалегідь.

Я подивився у вікно: до її будинку залишалося кілька хвилин. Перед очима знову постало її обличчя та перелякані очі після поцілунку.

***

Колеса наших автівок із вереском загальмували біля багатоповерхівки. Я вискочив із салону ще до того, як водій встиг заглушити двигун. Охорона миттєво рушила за мною. Консьєрж будинку лише розгублено кліпав очима, поки ми стрімко піднімалися сходами, ігноруючи повільний ліфт.

Мене вже починало дратувати власне серцебиття. Я не пам'ятав, коли востаннє так сильно хвилювався через іншу людину.

Біля дверей її квартири я натиснув на кнопку дзвінка. Раз. Другий. Третій. Жодної відповіді. Тоді я почав грюкати — спочатку долонею, потім кулаком, усе гучніше та наполегливіше.

— Олено!

Секунда. Друга. Третя.

За дверима нарешті почувся шурхіт. Замок тихо клацнув, і полотно повільно рушило всередину.

Переді мною стояла Олена. Сонна, розгублена, у затишній піжамі й із розпущеним волоссям. Очі ще толком не розплющилися, а на обличчі читалося повне нерозуміння. Спочатку вона побачила мене, потім її погляд перемістився на Андрія та озброєних бійців за нашими спинами. Це її остаточно спантеличило.

— Вікторе Івановичу?..

Я не відповів. Просто переступив поріг, відтісняючи її вглиб передпокою, і швидко, майже грубо зачинив за собою двері, залишивши охорону в коридорі.

Вона позадкувала на крок.

— Що сталося? — панічно запитала Олена.

Я не слухав, уже оглядаючи кімнати в пошуках затаєних ворогів. Вітальня, кухня, балкон, темний куток коридору... Нікого. Охорона на вулиці теж нікого не засікла. Добре, ми встигли раніше за Кравця.

Олена все ще стояла біля дверей, обхопивши себе руками за плечі.

— Ви мене лякаєте.

Я зупинився й подивився на неї. Вона мала рацію, але викласти їй усе просто зараз я не міг. Не посеред ночі. Не тоді, коли сурова правда могла налякати її значно сильніше, ніж моя раптова поява. Я не хотів розповідати про Кравця, про знищений логістичний склад і про те, що вона через свій блокнот із копіями накладних уже давно стала мішенню у чужій, брудній війні.

Я подивився на неї: на її розгублене обличчя, на тонкі пальці, якими вона стискала край піжамної кофти, на босі ноги й сонний погляд карих очей. І раптом відчув непереборне бажання забрати її звідси просто зараз. Далеко. Туди, де до неї ніхто й ніколи не дістанеться.

Я повільно пройшовся квартирою, вирівнюючи дихання. Погляд ковзнув по стіні. Фотографії. Її батьки, молодший брат... Старі сімейні світлини, справжні, теплі. І саме в цей момент я зрозумів: іншого варіанту немає. Жодного. Ні охорона під під'їздом, ні інша квартира, ні гроші не гарантуватимуть їй безпеки. Кравець шукатиме її слабке місце. І знайде його. Такі, як він, завжди знаходять.

Я зупинився й повернувся до неї.

Олена мовчки дивилася на мене. У її очах кольору кави з молоком світилися десятки запитань. 

Що відбувається? 

Чому я тут? 

Чому поміж ночі? 

Чому такий злий? 

Чому такий наляканий?

Вона й гадки не мала, що саме останнє питання було найвлучнішим.

Я підійшов ближче. Настільки близько, що помітив крихітну родимку біля її скроні. Раптом у голові викристалізувалася одна проста й моторошна думка: якщо з нею щось станеться, я собі цього не вибачу. Ніколи.

Наші погляди зустрілися. Олена нервово ковтнула повітря.

— Вікторе Івановичу...

Я дивився прямо в її очі і тоном, що не терпів заперечень, випалив:

— Завтра ти вийдеш за мене заміж.

Здається, навіть повітря в кімнаті перестало рухатися. Олена закам'яніла. Кілька секунд вона просто вдивлялися в моє обличчя, не кліпаючи, наче не почула або не повірила власним вухам.

— Що?..

Я не відвів погляду:

— Офіційний шлюб. Повний пакет документів. Завтра ти станеш моєю законною дружиною, — ствердно повторив я.

Вона розгублено похитала головою, відступаючи:

— Ви зараз серйозно?

Я був серйозний як ніколи, бо прекрасно розумів одну річ. Після РАЦСу вона стане Оленою Соколовською. А це означало зовсім інший рівень захисту. Інші ресурси, інші можливості й абсолютно інші ризики для тих, хто надумає бодай пальцем її торкнутися. Кравець міг воювати зі мною на ринку, але він не наважиться полювати на мою дружину. Це було б прямим оголошенням війни на знищення, до якої він не готовий.

Я зробив ще крок до неї:

— Завтра.

Її очі стали ще більшими:

— Ви робите мені пропозицію серед ночі?

— Так.

— Без жодних пояснень?

На цьому запитанні я замовк. Пояснення були, причому вагомі, але жодне з них не можна було зараз озвучити. Я не міг сказати, що її життя висить на волосині через брудні паливні махінації.

Олена дивилася на мене так, ніби я остаточно збожеволів.

Можливо, частково так воно й було. Тому що останню годину всі мої думки крутилися лише навколо одного — як уберегти її. І я зрозумів, що єдиний спосіб захистити Олену — офіційно зробити її частиною свого життя. Не через тимчасову угоду, не заради помсти її колишньому й не через проблеми з логістикою. А через власне прізвище, через свій абсолютний захист. Через себе.