Двадцять перша. Віктор

Минуло три дні після весілля Сашка, але смак коньяку і губ Олени під спалахами салюту досі випалював мені нутрощі. Усі ці три дні я намагався переконати себе, що той поцілунок нічого не змінив. Марно.

Я сидів у кабінеті на тридцятому поверсі «Sokolovskyi Tower», розглядаючи нічне місто за панорамним склом, і вперше відтоді, як збудував цю імперію, не міг зосередитися на контрактах. Ця жінка порушила мій ідеальний внутрішній порядок.

Вогні автомобілів текли проспектами безперервними світловими ріками. Дощ дрібно барабанив по склу. Годинник показував десяту вечора. Більшість співробітників давно розійшлися по домівках, до своїх родин. На поверсі панувала тиша. Залишилися лише приглушений шум кондиціонерів та слабке світло настільної лампи. Робочий день закінчився, але я досі сидів за столом.

Переді мною лежали фінансові звіти, зведення, контракти... безліч цифр. Я дивився на них уже десять хвилин і не бачив жодної. Перед очима стояла зовсім інша картина.

Ніч, феєрверк у небі й Олена. Її пальці в моєму волоссі, її ніжні губи. І той здивований погляд за секунду після того, як вона усвідомила, що зробила.

Потім — дорога додому. З напруженим, незручним мовчанням. Вона сиділа біля вікна й уперто дивилася на темну трасу. Жодного разу не повернулася в мій бік. Навіть коли я зупинився біля її будинку. Тільки швидко відстебнула ремінь, нерозбірливо кинула: «Добраніч» — і зникла за дверима під'їзду.

Я ще кілька секунд дивився їй услід. І вперше за багато років не знав, що робити далі. Потім поїхав. Відтоді ми не бачилися. Лише короткі звіти та кілька повідомлень у справах. Нічого особистого. Мабуть, так було правильно.

***

Стук у двері повернув мене до реальності.

— Заходь, Андрію.

Важкі дубові двері безшумно відчинилися. До кабінету швидко зайшов Андрій — мій особистий помічник і людина, яка зазвичай приносила найгірші новини з абсолютно холоднокровним обличчям. Але сьогодні навіть його плечі здавалися занадто напруженими. Як завжди акуратний, у темно-синьому костюмі й із планшетом у руках, він усе ж видавав своє хвилювання: комір сорочки був розстебнутий, краватка відсутня, а на шиї чітко проступали натягнуті м'язи.

Новини хорошими не були, я зрозумів це одразу.

— Що сталося?

Андрій мовчки поклав тонку шкіряну папку на стіл.

— Начальник логістичної бази Сергій Кваснецький у понеділок офіційно вийшов на лікарняний.

Я підняв на нього важкий погляд.

— Захворів?

Андрій сухо хмикнув:

— Якщо вірити довідці — гострий радикуліт.

— А якщо не вірити? — запитав я, розстібаючи верхній ґудзик сорочки. До поганих новин я звик готуватися заздалегідь. 

— Тікає. Офіційно взяв лікарняний, але наші люди зафіксували, що він терміново збирає готівку і закриває рахунки.

Я відкинувся на спинку крісла, пальцем торкаючись підборіддя. Хід у стилі щурів, які першими відчувають, що корабель іде на дно. Саме цього й варто було чекати.

— Щось ще?

Він промовчав, але за виразом обличчя стало зрозуміло: це далеко не всі погані новини.

— Маємо підтверджену інформацію. Найближчим часом до філії прийдуть з обшуками.

Я повільно склав руки перед собою на столі.

— Причина?

Андрій дивився мені прямо в очі, не кліпаючи:

— Нашу логістичну компанію намагаються прив'язати до перевезення наркотиків.

У кабінеті запала глуха тиша. Я відчув, як зсунулися брови, а м'язи щелепи напружилися до болю. Повільно провів пальцем по гладкій поверхні столу, фіксуючи погляд на помічнику.

— Потвори.

— Анонімне повідомлення правоохоронцям. Нібито одна з наших фур перевозила заборонені речовини.

Я не зронив ні слова, відчуваючи, як усередині закипає лють.
Кравець — старий конкурент. Небезпечний, дріб'язковий, мстивий і дуже терплячий. Він роками чекав можливості витіснити мене з ринку.

— Кравець заморочився, — глухо кинув я.

Андрій хитнув головою:

— Його люди явно працюють на повну.

Я підвівся з крісла і підійшов до панорамного вікна.

— Він надто старанно взявся за справу.

— Схоже на те.

— Хоче не просто знищити бізнес, — я вдивлявся в ніч за склом. — Хоче забруднити моє прізвище.

Не через гроші. Через репутацію. Моє ім'я, яке я будував десятиліттями, він хоче знищити за мить.

Андрій мовчки чекав на мої вказівки.
Я дивився на місто, де сотні тисяч людей квапливо ховалися від дощу. Що ж, Кравець почав гру по-крупному.

— Адвокати? — коротко запитав я, не повертаючись.

— Уже працюють.

— Документи?

— Готуємо копії для вивезення в центральний архів.

— Служба безпеки?

— Переведена на посилений режим.

Я кивнув, нарешті повернувшись до помічника:

— Контролюй кожен їхній крок.

— Зрозумів, Вікторе Івановичу.

***

Наполегливий, майже різкий стукіт у двері миттєво змусив нас із Андрієм повернути голови. Хтось за ними явно не збирався чекати.

— Заходьте!

Двері розчинилися, і до кабінету увійшов Анатолій Скоба — начальник моєї служби безпеки. Колишній військовий, який пильно стежив за всіма об'єктами та особисто тренував охорону. Його грубі риси зазвичай не виказували емоцій, але зараз обличчя наче покрилося кригою. Я одразу помітив напругу в його різких, зібраних рухах. Анатолій ніколи не метушився і не панікував, тому такий вигляд начальника безпеки мені вкрай не сподобався.

— Вікторе Івановичу, у нас надзвичайна ситуация, — він поклав на стіл планшет із увімкненим відеозаписом. — Дві години тому підпалили наш резервний логістичний склад на південній околиці. Той самий, де Кваснецький останні місяці крутив свої паливні схеми.

Я повільно підійшов до столу. На екрані палахкотіло яскраве, люте полум'я. Пожежники намагалися приборкати вогонь, але паливні резервуари вибухали один за одним. Нападники чітко знали, куди бити.

Я перевів погляд на годинник. 22:57.
Пізно. Дуже пізно. Олена мала бути вдома. Повинна. Раціональна частина мене це розуміла, але чомусь полегшення не прийшло.