Дев'ятнадцята. Олена

Коротке повідомлення від Віктора прийшло рівно о другій дня, змусивши мій телефон тихо завібрувати на столі.

«Сьогодні на вечір нічого не плануй. О п’ятій тебе забере машина. Подробиці при зустрічі».

І все. Жодних розгорнутих пояснень, натяків чи бодай мінімальних деталей. Я перечитала ці лаконічні три рядки кілька разів поспіль, вдивляючись у підсвічений екран, і всередині миттєво ворухнулася тривога. Така загадковість була зовсім не в стилі Соколовського. Він завжди висловлювався чітко, говорив прямо й виключно у справі — без дешевих таємниць, ребусів чи недомовленостей. А тут раптом це таємниче «подробиці при зустрічі».

Я сиділа за своїм робочим столом у логістичному офісі й спіймала себе на тому, що вже добрі пів години безглуздо дивлюся на один і той самий паливний маршрут. Ряди цифр і назви міст розпливалися перед очима, перетворюючись на суцільну пляму.

— Олено, ти сьогодні якась сама не своя, — зауважив літній водій Роман, проходячи повз мій стіл із пачкою дорожніх листів у руках.

— Усе гаразд, Романе, просто трохи втомилася, — звично збрехала я, навіть не підводячи голови.

Звісно, це була чиста брехня. Я сильно нервувала, і саме це неусвідомлене, суто жіноче хвилювання перед невідомим дратувало мене найбільше. Мій самоконтроль знову давав збій.

До п’ятої години я встигла тричі перевірити поточні накладні й двічі переписати підсумковий звіт для бази. Я саме застібала карамельну сумку, коли у дверях кабінету без стуку з’явився Сергій Кваснецький. Його дрібні очі одразу ж пройшлися по моїй фігурі. Сьогодні на мені була строга темно-синя спідниця й елегантна кремова блуза з щільного шовку, а волосся я зібрала у гладкий високий хвіст.

За ці дні я помітила, як змінився погляд директора. І справа була не в зовнішності. Кваснецький відчував, що за моєю спиною стоїть хтось впливовий із центрального офісу — той, чиє прізвище змушувало його нервово крутити на пальці золоту печатку.

— Олено Миколаївно, — розтягнув він слова з тією самою солодкавою усмішкою, від якої мене завжди нудило. — З головного офісу щойно прийшло розпорядження відпустити вас сьогодні раніше. Якісь термінові звіти вимагають?

Я мовчки взяла сумку зі столу й перекинула ремінець через плече, не збираючись виправдовуватися чи щось йому пояснювати. Нехай помучиться від невідомості.

— Та й машина за вами заїхала розкішна... Аж якось не пасує нашому скромному царству брудних вантажівок, — додав Кваснецький, заглядаючи мені у вічі. У його хрипкому голосі перепліталися гостра заздрість і прихована тривога.

Я пройшла повз директора, навіть не сповільнюючи ходу. Проте на виході з приймальні головна бухгалтерка Наталя, не відриваючи погляду від екрана свого телефона, уїдливо кинула мені вслід:

— Гарно вам провести вечір, Олено Миколаївно. І дивіться там, поводьтеся з великим начальством лагідніше. Офіс оцінить ваші старання.

Я зупинилася біля дверей, повільно повернула голову й спокійно, впевнено їй відповіла:

— Обов’язково врахую ваші поради, Наталю. До понеділка.

***

На гостьовій парковці на мене вже чекав чорний «Майбах». Особистий водій Віктора, помітивши мене здалеку, безшумно відчинив важкі задні дверцята. Я зазирнула всередину й одразу побачила Соколовського. Він сидів у глибині розкішного салону, притиснувши телефон до вуха. Темний костюм, білосніжна сорочка без жодної складки, а дорогий годинник на зап'ясті приглушено блиснув у м’яких сутінках авто. Його низький, рівний голос заповнював простір:

— Ні. Усі документи підготуй на завтра. Андрію, перенеси цю зустріч на ранок.

Помітивши мою появу, він закінчив розмову, і вся його увага переключилася на мене. Від цього пильного погляду мені всередині чомусь одразу стало тепліше.

— Добрий вечір, Олено, — спокійно привітався він.

— Добрий вечір, Вікторе.

Я сіла поруч на м'яке шкіряне сидіння.
Теплий салон приємно пахнув дорогою шкіряною оббивкою та терпким парфумом. Машина плавно, без жодного звуку рушила з місця. Я мовчки чекала бодай якихось пояснень, але Віктор навмисно тримав паузу, дивлячись перед собою. Я чітко відчувала, що ця загадковість — холодний розрахунок. Він прекрасно бачив, як я нервово стискаю пальцями куточок своєї карамельної сумки. Його погляд став задоволеним, а губ торкнулася ледь помітна, хитра усмішка.

— Ти зараз подумки проклинаєш мене за цей квест, Олено?

— Якщо чесно, то трохи є, — не стала приховувати я.

— Це заспокоює. Значить, ти в тонусі.

Я тихо, стримано фиркнула, ховаючи задоволення. І лише тоді, коли важка машина залишила межі промислової околиці й виїхала на швидкісну заміську трасу, Соколовський нарешті заговорив до діла.

— Сьогодні вечір весілля мого близького друга, — рівно промовив він.

Я здивовано повернула голову в його бік, не вірячи власним вухам.

— Весілля?

— Так. І він мав необережність мене запросити, — Віктор на мить відвернувся до вікна, розглядаючи вогні. — Мені потрібна надійна супутниця на цей вечір. Я подумав, що твоя кандидатура ідеальна.

Серце чомусь зрадницьки вдарило під ребра набагато сильніше, ніж зазвичай.

— І чому ж саме я? Серед твого оточення навряд чи є дефіцит розкішних жінок.

Він спокійно й розважливо відповів, повернувшись до мене:

— Бо якщо я приїду один, Олександр розгорне масштабну операцію і спробує посватати мене всім вільним жінкам на цьому святі життя.

Я ледве стримала сміх, уявивши цю картину.

— Він настільки наполегливий у своєму бажанні тебе ощасливити?

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — Віктор злегка, невимушеним рухом послабив вузол краватки. — Олександр — власник великого кінного клубу. Власне, саме тому весілля святкуватимуть на території його маєтку, поруч із манежами.

Я мимовільно опустила розгублений погляд на свій строгий офісний одяг.

Спідниця-олівець та блуза аж ніяк не пасували для світського весілля мільйонерів. Віктор одразу помітив моє збентеження й випередив запитання: