Сімнадцята. Віктор

Вересень видався нескінченно дощовим і вогким, але жовтень несподівано змінився дивним, майже літнім теплом. Повітря густо пахло мокрим листям, гірким димом далеких багать і останніми сонячними днями, які вперто не хотіли поступатися місцем справжнім холодам. Бабине літо. Я ніколи не любив осінь. Вона надто настирливо нагадувала мені про речі, які люди безповоротно втрачають із роками: час, молодість й порожні ілюзії, у які колись свято вірили.

Коли мій «Майбах» м'яко зупинився на парковці новобудови, де я винайняв квартиру для Олени, годинник показував майже сьому вечора. Я звів голову й подивився вгору. На її поверсі крізь паноманне скло яскраво пробивалося світло.

Я піднявся ліфтом, на ходу машинально послаблюючи тугий вузол краватки. День виявився важким. Кваснецький нарешті почав відверто нервувати, надто різко й агресивно реагуючи на мої раптові аудиторські перевірки. А нервові люди — це моя улюблена категория. Вони завжди, рано чи пізно, схиблять.

Я підійшов до дверей і натиснув на кнопку дзвінка. У відповідь — глуха тиша. Зачекав хвилину й подзвонив знову, наполегливіше. Знову нічого. Це було щонайменше дивно й зовсім не схоже на Олену: вона ніколи не змушувала мене чекати й завжди була зібраною.

Я дістав із кишені телефон і набрав її номер. Одразу за стіною, у глибині передпокою почувся приглушений, монотонний звук вібрації. Проте на дзвінок вона так і не відповіла. У грудях миттєво з'явився неприємний, тривожний холодок. Старі рефлекси безпеки змусили тіло напружитися. Я повільно опустив руку в кишеню пальта й намацав дублікат ключів, що тримав на випадок надзвичайних ситуацій. Колись дуже давно я дав собі залізне слово ніколи не втручатися в чужий простір без чіткого дозволу. Але зараз був саме той момент, коли правила доводилося ламати на ходу.

Моє шосте чуття кричало, що всередині коїться щось недобре. Замок тихо, майже беззвучно клацнув. Я відчинив важкі двері й зайшов у квартиру. І одразу почув це. З глибини коридору долітали тихі, приглушені жіночі схлипи. Не істеричні, не показні ридання, а ті самі, найстрашніші сльози, які людина до останнього намагається стримати в собі, затискаючи рот долонею.

Я завмер у передпокої, відчуваючи, як усередині все миттєво напружилося. До біса. Скільки б мільйонів я ні заробляв, ніколи в житті не вмів заспокоювати жінок. Коли в дитинстві через якісь примхи плакала Ліза, я просто купував їй найдорожчі іграшки. Коли донька підросла — мовчки переказував солідні суми на її банківську картку. Великі гроші були єдиною мовою турботи й захисту, яку я добре знав і якою володів досконало. Але Олена… Олена не була тією жінкою, яку можна було втішити дорогим подарунком чи прикрасою. Тут це не працювало.

Я повільно пройшов до світлої кухні. Вона сиділа за невеликим столом, усе ще в діловому вбранні. Її темно-бордовий жакет недбало висів на спинці стільця, світла м'ятна блуза трохи пом’ялася, а колись бездоганна зачіска безладно розсипалася по плечах. Перед нею на стільниці лежав лише аркуш білого паперу.

Олена була настільки заглиблена у свій біль, що навіть не помітила, як я увійшов. Я підійшов ближче, відчуваючи її рване дихання, і мовчки, без дозволу взяв цей лист. Судовий позов про розірвання шлюбу. Позивач: Ігор Левченко.

Я повільно, намагаючись придушити раптову лють, що закипіла в мені, опустив папір із синьою печаткою назад на скляну поверхню. Олена поспішно витерла щоки тильним боком долоні й звела на мене заплакані очі, гірко й беззахисно всміхнувшись.

— Символічно, правда, Вікторе Івановичу? — її голос був зовсім хрипким від сліз. — П’ятнадцять років спільного життя, п'ятнадцять років моєї відчайної праці та віри… і все це офіційно закінчилося двома пересічними сторінками з сухою гербовою печаткою.

Я мовчав. Справді мовчав, бо вперше в житті просто не знав, які слова знайти. І саме в цю мить гнітючої паузи я раптом чітко зрозумів одну річ. Такі сильні жінки, як Олена, плачуть зовсім не через чоловіків, які їх покинули. Вони плачуть через масштабну, цинічну зраду всього свого життя. Через те, що їхні найкращі роки та зусилля виявилися розтоптаними тим, кому вони сліпо довіряли.

Олена на мить заплющила очі, намагаючись угамувати тремтіння губ.

— Вибачте мені за це, Вікторе Івановичу. Це просто хвилинна слабкість.

— Ні, — відрізав я, не даючи їй договорити.

Вона кинула на мене здивований погляд. Я підійшов ближче й упевнено сперся руками об край столу, опинившись навпроти неї.

— Це не слабкість, Олено. Це звичайна людська втома. Ви надто довго несли все це на своїх плечах самотужки.

І саме тієї миті мені спала на думку дика, зовсім несподівана для самого себе ідея. Я ніколи так не чинив, але зараз це було необхідно.

— Збирайтеся. Ходімо, — спокійно наказав я.

Вона розгублено кліпнула довгими віями.

— Куди?

— Гуляти.

— Зараз? У такий час?

— Саме так. Зараз.

Вона дивилася на мене так, ніби я щойно запропонував їй посеред ночі пограбувати центральний банк. І від цієї її щирої розгубленості я вперше за весь вечір ледь помітно всміхнувся.

— Олено, — я випрямився й кивнув на судові папери, — сидіти тут на самоті й годинами без упину дивитися на цей папірець — дуже кепська ідея. Вам треба розвіятися. Рухайтеся.

***

Уже за якихось двадцять хвилин ми неквапливо йшли широкими алеями старого міського парку. Теплий жовтневий вітер м'яко ворушив крони дерев, скидаючи на землю перше жовте листя, а високі ліхтарі заливали доріжки м’яким бурштиновим світлом, вихоплюючи з темряви густі вечірні тіні. Навколо, попри пізню пору, досі гуляли люди. Малі діти ганяли біля фонтану, десь осторонь лунав чийсь безтурботний сміх, закохані пари фотографувалися на тлі пожовклих кленів. Життя навколо нас продовжувало свій стрімкий рух. Воно не зупинялося ні на мить — навіть тоді, коли відчуваєш, як твій власний світ щойно розсипався на друзки.

Олена йшла поруч і мовчала, глибоко ховаючи руки в кишені сірого пальта. Я дивився вперед на дорогу й раптом зловив себе на тому, що збираюся озвучити річ, про яку майже ніколи й нікому в цьому житті не розповідав.