Шістнадцята. Олена

Наступного разу я хвилювалася ще дужче. І це було кепсько. Навіть катастрофічно, адже тепер я вже чітко знала, як саме звучать його важкі, впевнені кроки в коридорі, як густо й солодко пахнуть його дорогі парфуми в моїй новій квартирі та як миттєво змінюється сам простір, коли Віктор Соколовський переступає поріг. Я щиро ненавиділа себе за те, що помічаю такі речі, але мозок фіксував кожну дрібницю проти моєї волі.

За вікном повільно й похмуро сутеніло. Осінній вечір затягував місто липким мокрим туманом, а я сиділа за старим ноутбуком, уважно переглядаючи відомості маршрутів, які мені вдалося потайки скопіювати. Це були звіти за останні три місяці. На журнальному столику, просто під лампою, лежав мій новий робочий блокнот. Тепер це був не той старий, зачовганий зошит із моєї колишньої панельки, а чистий, але вже списаний схемами. Туди я власноруч вносила номери машин та рейсів, які видалися мені підозрілими.

Я вкотре вдивлялася в монітор. Щось у цих нескінченних стовпчиках цифр не давало мені спокою — якась дрібна деталь, яку я ніяк не могла вхопити, але інтуїція підказувала, що зачіпка саме тут. Мене підігрівало нервове збудження: я не зупинюся, доки не знайду правду.

Раптом у двері подзвонили. Усередині все миттєво стиснулося від напруженого очікування. Я піднялася з-за столу, поспіхом поправила декоративні подушки на шоколадному дивані, ніби намагаючись сховати свій хаос, і змусила легені дихати. «Спокійно, Олено, — подумки наказала я собі, на мить заплющивши очі. — Візьми себе в руки. Це не побачення. Це ділова зустріч із твоїм єдиним союзником». Я підійшла до порога, зробила короткий видих і рішуче відчинила двері.

Віктор стояв на порозі в розстебнутому темному пальті, стискаючи в руці телефон. Він мав помітно втомлений вигляд після чергового запеклого дня в офісі, але залишався зібраним. Його темний погляд миттєво ковзнув по мені, скануючи простий домашній образ: чорні вільні штани, світлий светр із м’якої, затишної тканини та волосся, нашвидкуруч зібране на потилиці великою шпилькою.

На якусь коротку мить мені здалося, що він хоче сказати щось зовсім не пов'язане зі справами. Якесь просте людське слово. Проте Соколовський застиг, пильно вдивляючись у мої очі. Від його проникливої уваги не сховалася та гарячкова напруга, яка досі калатала в моїх грудях після роботи з цифрами. Мій погляд буквально палав азартом мисливця, що вийшов на слід, і Віктор відразу це злічив.

Він ледь помітно підняв брову, відновлюючи звичну ділову дистанцію:

— Добрий вечір, Олено. Ви щось знайшли.

Це було не запитання, а твердження.

— Добрий вечір. Заходьте, — відповіла я, відступаючи вбік. Сьогодні я вже не влаштовувала тієї панічної метушні, як минулого разу. При Принаймні намагалася триматися гідно. Ну, хіба що зовсім трохи затремтіли пальці, коли забирала його пальто.

Соколовський упевнено пройшов до вітальні, і його погляд майже одразу прикував розкритий блокнот на журнальному столику.

— Нові знахідки з бази? — запитав він, кивнувши на списані сторінки.

— Так, я вирахувала кілька системних розбіжностей у звітах щодо пального, — я підійшла ближче й простягнула йому свої записи.

Він присів у глибоке крісло й заглибився у вивчення моїх схем, уважно перегортаючи сторінку за сторінкою. Його довгі красиві пальці повільно торкалися цупких аркушів. Очі чоловіка швидко й професійно ковзали по стовпчиках цифр, перехресних маршрутах та моїх різких червоних примітках. І раптом кутик його губ, укритих темною вечірньою щетиною, ледь помітно смикнувся вгору. Це була майже усмішка — ледь вловима, тонка.

— Щось смішне? — насторожено, навіть трохи ображено запитала я, випрямивши спину.

Віктор відірвався від паперів і звів на мене свій важкий погляд.

— Ні. Просто… у вас вельми цікава, системна звичка фіксувати геть усе, до найменших дрібниць.

Усередині все миттєво напружилося й похололо, наче мене обдали крижаною водою. На мить у голові панічно промайнула думка: невже він бачив мій старий, пошарпаний блокнот із колишнього житла? Той самому, де дрібним логістичним почерком був розписаний його щоденний розпорядок дня, маршрути, кінний клуб і, по суті, все особисте життя. Проте, навіть якщо й бачив, Віктор надто бездоганно тримався й не видав себе жодним рухом. Він просто з глухим звуком закрив блокнот, поклав його на скляну стільницю й повільно підвівся, опинившись аж надто близько до мене.

Віктор затримався на мить, задумливо потираючи пальцями підборіддя, вкрите вечірньою щетиною — він явно ще раз прокручував у голові побачені цифри та записи. Лише після цього він неквапливо пройшовся вітальнею, заклавши руки в кишені темних штанів. Я мовчки спостерігала за кожним його рухом. За тим, як він розглядав інтер'єр цієї квартири: без зверхньої оцінки чи зарозумілого виразу обличчя, так притаманного багатіям. Просто уважно вдивлявся, наче намагався прочитати ці стіни й зрозуміти щось про мене саму.

Його погляд зупинився на скляній полиці шафи, де стояли кілька старих фотографій у простих рамках. Я миттєво завмерла, затамувавши подих. На першому знімку були мої мама й тато — ще зовсім молоді, щасливі, усміхнені. Це було задовго до того, як батько зламався після раптового скорочення на заводі й почав топити образу в алкоголі, і до того, як мама змирилася з цим і назавжди навчилася покірно мовчати. Тепер вони постаріли й тихо доживали віку в маленькому провінційному містечку, зрідка телефонуючи мені по вихідних.

Поруч стояв інший знімок — мій молодший брат Максим. На фото йому було сімнадцять: зухвалий погляд, скуйовджене волосся, усе життя ще попереду. Навіть через скло старої рамки в його обличчі вгадувалися наші спільні риси: та сама тонка лінія губ, вперта лінія підборіддя та особливий, чіпкий розріз очей, який у нас обох загострювався, коли доводилося захищатися від світу. Зараз він уже дорослий, крутився десь на заробітках, намагаючись намацати свой шлях, і ми майже не бачилися. Нас усіх розкидало часом і обставинами.