П'ятнадцята. Олена

Після двох днів роботи на підприємстві я зрозуміла одну важливу й украй неприємну річ: я до біса хвилююся перед приїздом Віктора. Це не просто дратувало — відверто бісило. Я ж не дурна школярка перед першим побаченням і не одна з тих пустих дівчат, які манерно випрямляють спину перед багатим покровителем у надії випросити черговий коштовний подарунок. Але щойно стрілки годинника наближалися до сьомої вечора, я мимоволі перетворювалася на слух. Починала гарячково стежити за кожним рухом за вікном, на парковці, прислухатися до глухого стуку дверей ліфта та важких кроків у коридорі. І тієї ж миті щиро ненавиділа себе за цю хвилинну слабкість.

Я стояла на своїй новій світлій кухні в звичайній бавовняній домашній футболці та темних штанах, розгублено дивлячись на каструлю з тушкованою картоплею. Господи, і навіщо я взагалі це приготувала? Навіщо затіяла цю кулінарію? Соколовський напевно звик вечеряти в елітних ресторанах із винними картами завтовшки з хорошу енциклопедію, де страви подають під срібними ковпаками. А тут я — зі своєю домашньою вечерею: картоплею та звичайними котлетами.

Смішно і до жаху безглуздо.

Різко накривши каструлю кришкою, я поквапилася геть із кухні, аби сховатися від цього кулінарного сорому, і попрямувала в коридор. Намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння, я зупинилася біля дзеркала й нервово поправила волосся. Потім знову. І ще раз, геть не знаючи, куди подіти власні руки.

Різкий, заливчастий звук дверного дзвінка пролунав саме в ту мить, коли я в пориві паніки вже була готова вимкнути у квартирі світло, вдати, ніби мене немає вдома, і просто нікому не відчиняти.

Серце з розмаху вдарилося об ребра, віддаючи глухим стуком у вухах. Я зробила глибокий, повільний вдих, намагаючись опанувати себе, і рішуче відчинила двері.

Віктор стояв на порозі в розстебнутому темному пальті. У його поставі відчувалася легка втома після важкого дня, а на волоссі виблискували дрібні краплі осіннього дощу. Світло з коридору чітко окреслювало його суворі вилиці та вольове підборіддя. Тонкі, зазвичай міцно стиснуті губи зараз трохи розслабилися, а темна вечірня щетина додавала його зазвичай бездоганному вигляду невимушеної, домашньої простоти. Разом із ним у квартиру шлейфом залетіло свіже осіннє повітря, змішане із запахом дорогої шкіри та його фірмовим, гіркувато-терпким ароматом.

— Добрий вечір, Олено, — спокійно промовив він, пильно вдивляючись у моє обличчя своїми глибокими, темними очима, в яких за легкою втомою ховалася звична прониклива гострота. 

— Добрий… — мій голос зрадницьки сіпнувся й прозвучав трохи тихіше, ніж хотілося б. Я поспішно відступила вбік, звільняючи прохід. — Заходьте.

Він зайшов упевнено й неквапливо, по-хазяйськи озираючись навколо. І мені раптом стало безглуздо, до щему в грудях важливо, що саме він зараз подумає про цю квартиру. Чи достатньо тут чисто? Чи помітить мої спроби освіжити інтер'єр у вигляді тьмяних подушок на дивані чи кімнатної квітки у старому глиняному горщику? Боже, я сварила себе за ці думки ще сильніше, але нічого не могла вдіяти зі своїм раптовим хвилюванням.

— Кава? — швидко, майже винувато спитала я, прагнучи бодай чимось зайняти руки. — Чи, може, чай?

— Кава, якщо можна, — Віктор ледь помітно кивнув, знімаючи пальто.

Квапливо кивнувши, майже втекла на кухню, рухаючись значно швидше, ніж вимагала ситуація. Пальці досі злегка тремтіли, коли я засипала зерна в кавомашину. Поки напій готувався, Соколовський зайшов слідом і сів за маленький скляний стіл так невимушено, ніби робив це щодня протягом багатьох років. Без жодного пафосу чи зверхності. Апарат затих, обережно поставила перед ним гарячу чашку, боячись випадково торкнутися руки чоловіка.

Довелося повернутися до плити, гарячково шукаючи бодай якусь роботу, аби лише не дивитися на нього.

І саме в цю мить важка кришка, яку намагалася поправити, зрадницьки вислизнула й з оглушливим гуркотом полетіла прямо в металеву мийку. Звук вийшов таким гучним, що серце миттєво підскочило від несподіванки. Чудово. Просто неперевершено. Кращого способу продемонструвати свою нервозність годі було й шукати.

Я на мить міцно заплющила очі, подумки лаючи себе останніми словами, а потім змусила себе обернулася:

— Вибачте. Якась я сьогодні незграбна.

Віктор спокійно перевів погляд на каструлю, з-під якої все ще йшла пара, а потім знову пильно подивився на мене.

— Ви вже вечеряли, Олено?

— Так, звісно, — збрехала я, намагаючись тримати голос рівним, але зрадницький гарячий рум'янець, що миттєво залив щоки, видав мене з головою.

Ця спроба захиститися виглядала жалюгідною. Соколовський розкусив її в ту ж секунду. Його чіпкий, уважний погляд повільно ковзнув по кухні: по самотній порожній тарілці на стільниці, по купленому в магазині хлібу в целофані й по вечері, яка так смачно пахла домашньою їжею. 

— Олено, — тихо промовив він, і від звуку його низького голосу я мимоволі напружилася всім тілом. — Ви кепсько, просто катастрофічно брешете.

Я мало не вдавилася повітрям від такої прямоти, а всередині миттєво спалахнуло обурення. Я вже збиралася шпильнути його у відповідь, але Віктор раптом… ледь помітно усміхнувся. Ця усмішка була настільки крихітною, що більше вгадувалася за раптовим теплом у його темних очах, ніж за порухом губ. Суворий і зазвичай закритий чоловік уперше здався мені справжнім, живим.

— Сідайте, — спокійно, але беззаперечно скомандував він, кивнувши на стілець навпроти. — Повечеряємо разом, а вже потім поговоримо про справи.

Я застигла на місці, розгублено стискаючи в руках рушник.

— Вікторе Івановичу, але це... це абсолютно звичайна, проста їжа. Без жодних вишуканостей.

— Я бачу, Олено, — його низький голос звучав спокійно, без найменшої зверхності чи удаваної ввічливості. І ця невимушена, природна манера збентежила мене ще дужче, ніж якби він почав вередувати.

***

Уже за п’ять хвилин ми сиділи одне навпроти одного за маленьким скляним столом. Я вперше в житті годувала домашньою вечерею чоловіка, один лише годинник якого коштував більше, ніж я спроможна була заробити за роки. Віктор їв спокійно, без жодного виразу невдоволення чи удаваного аристократизму. Він поводився так, наче вечеряти картоплею з котлетами на затишній кухні після важкого дня було для нього абсолютно звично. А от я весь цей час відверто нервувала, гарячково стискаючи в пальцях свій кухоль.