Чотирнадцята. Олена

Так я опинилася в квартирі елітного житлового комплексу. Навіть зараз, дивлячись на власне відображення у глянцевих поверхнях, усе це я вважала абсурдом. Ще кілька тижнів тому я сиділа в зачуханій панельці й судомно рахувала копійки, вибираючи, на що вистачить залишку грошей — на бензин чи на скромний набір продуктів. А тепер стояла босоніж на теплій, бездоганно гладенькій паркетній дошці новобудови в самому центрі міста.

Квартира вражала стриманою розкішшю. Величезні вікна на всю стіну пропускали соковите світло, світлі стіни візуально розширювали простір, а важкі темно-зелені штори додавали затишку. Тут було обмаль речей, але кожна коштувала як моя стара «Мазда». Глибокий диван кольору гіркого шоколаду, лаконічна кухня з матового темного дерева, невагомий скляний стіл у їдальні...

Навіть повітря тут пахло зовсім інакше. Не старим непровітреним будинком і не чужими кислими борщами з коридору, а освіжувачем із ароматом жасмину, бездоганною чистотою та цілковитим спокоєм. Я повільно пройшлася віталнею, ледь торкаючись пучками пальців холодної стільниці. Навколо панувала тиша. Особлива, глибока тиша, яка буває лише там, де великі гроші давно владнали більшість життєвих клопотів.

Але з голови не виходило головне: Віктор Іванович не погодився на мій божевільний план помсти одразу. І це викликало ще більшу повагу до нього. Ним не керували раптові емоції. У його голові все працювало за чітким принципом: «послуга за послугу». Він допоможе мені знищити Ігоря, але спочатку я маю відпрацювати цей аванс.

Без дурних ілюзій. 
Без зайвої романтики.
Без принизливого жалю.

Чистий діловий розрахунок.

І коли під час нашої останньої зустрічі він простягнув мені банківську картку, я спочатку подумала, що недочула. Глянцевий пластик чужорідно виблискував у моїх пальцях.

— Для нового одягу, — буденно й незворушно промовив Віктор.

Від несподіванки я мало не впустила її. Усередині миттєво збунтувалася давня гордість — звичка ні від кого нічого не брати й давати собі раду самотужки.

— Ні. Дякую, але це вже занадто, — я спробувала відштовхнути його руку. — Я не можу цього прийняти.

Його погляд миттєво поважчав. Не став злим, ні — радше непорушним і залізним. У мене враз зникло бажання сперечатися чи щось доводити. Соколовський не звик, щоб його рішення піддавали сумніву.

— Ви справді хочете провчити свого колишнього, Олено? — його низький голос звучав майже пошепки.

Я замовкла, затамувавши подих.

— Тоді годі виглядати як жінка, яку хочеться жаліти. Жаль — доля слабких. А ви збираєтеся грати на моєму полі.

І я здалася. Боже, як же легко я зрештою переступила через власні принципи й забрала той пластик. Бо він мав рацію. Щоб знищити Ігоря, я мала випалити в собі будь-яку згадку затурканої, знесиленої побутом дружини, якою він мене зробив. Я мала стати бездоганною.

Тепер у моїй новій дзеркальній шафі висів одяг, який раніше я могла лише розглядати на манекенах у вітринах дорогих бутиків. Це не була кричуща, вульгарна розкіш — ні, Віктор мав занадто витончений смак. Жодних величезних золотих логотипів чи блискіток. Але якість тканини, акуратні шви та ідеальна посадка промовляли самі за себе. Це було вбрання жінки, чию думку поважають і на чиї слова зважають відразу.

Сьогодні я вибрала елегантну бордову спідницю-олівець, повітряну м’ятну блузу та жакет відтінку кави з молоком, що бездоганно окреслював тонку талію. Строгий образ завершували чорні човники на стійких підборах і шкіряна сумка глибокого карамельного кольору.

Я стояла перед великим дзеркалом на повний зріст і не впізнавала жінку у відображенні. Волосся слухняно спадало м’якими каштановими хвилями на плечі, а легкий макіяж освіжав обличчя, стираючи сліди втоми. Вперше за роки я не здавалася виснаженою. Від мене війнуло розкішшю. Я не намагалася вдати із себе юнку — ні, переді мною була зріла, елегантна жінка, яка знає собі ціну.

Я повільно провела пальцями по цупкій, приємній тканині жакета, і в роті знову з’явився знайомий гіркий присмак. Колись геть усі мої заробітки й заощадження до копійки йшли на Ігоря. На його нескінченні «перспективні проєкти», підтримання фальшивого статусу успішного чоловіка та обслуговування непомірних амбіцій. Я роками відмовляла собі в найменших дрібницях, щоб він почувався королем. Тепер же я вперше дозволила собі значну суму — і це відчуття було незвичним, майже фізично болісним. Але цей біль більше не гнітив. Він переростав у холодну рішучість.

***

У логістичній компанії, куди мене влаштовували, явно відбувалося щось темне. Пальне зникало тоннами, офіційні маршрути підозріло не сходилися зі звітами, водії нахабно зливали залишки, а директор філії надто довго сидів у своєму зручному кріслі, щоб зберегти хоч краплю чесності. Тому тепер моєю справжньою роботою було не просто перебирати папірці. Я мала стати очима та вухами Віктора.

Вслухатися. Вдивлятися. Фіксувати.

Ловити офісні плітки, випадкові розмови, нервові погляди колег під час перевірок і про все детально звітувати особисто йому.

Філія розташовувалася на околиці міста, у промисловій зоні. Територія зустріла мене високими парканами, залізобетонними складами, критими ангарами та довгими шеренгами вантажівок. Тут панував суворий світ: у повітрі пахло пальним, мастилом і металевою сирістю. Звідусіль лунали гучні чоловічі голоси, хрипкий сміх, міцні матюки та різкий свист пневматичних інструментів із ремонтних боксів.

Я вийшла з таксі, ступивши на вогкий асфальт, і спокійним рухом поправила жакет. Кілька водіїв, які курили біля брами, миттєво замовкли. Їхні вивчальні погляди синхронно ковзнули по мені: новенька, жінка, та ще й у витонченому діловому вбранні, яке геть не пасувало до образу типової місцевої бухгалтерки віком за п’ятдесят.

Я пройшла повз них і зайшла до двоповерхової офісної будівлі. Тут усе дихало минулим століттям: затерта плитка під ногами, потьмянілі стіни, подряпаний кулер із водою в кутку й стійкий запах дешевих сигарет, що в’ївся в підвісну стелю.