Тринадцята. Віктор

Я повільно вів «Майбах» вузькими, розбитими дворами старого спального району. Уже вдесяте за ці дні я прокручував у голові нашу розмову.

«Ваша донька його кохає. А він кохає її гроші».

Вона вимовила це без істерики й сліз. Олена не просила повернути чоловіка, не вимагала грошей чи співчуття. Вона говорила про знищення Ігоря так, ніби ми обговорювали прораховану бізнес-угоду. Спокійно й зухвало. Саме ця крижана виваженість мене й зачепила.

Звісно, я розкусив її гру ще на трасі. Ця жінка навмисно підлаштувала зустріч. Надто вже кінематографічно заглухла її «Мазда» на порожній дорозі до кінного клубу. Вона пішла на колосальний ризик, прекрасно розуміючи, що я міг просто проїхати повз.

Це була небезпечна гра. Але Олена зробила ставку не на легкі гроші чи красиве життя за мій рахунок. Вона ризикнула, щоб повернути собі право не бути розчавленою. Право, яке в неї відібрав мій майбутній зять.

Я зупинив машину біля її пошарпаної панельки. Цей залізобетонний п'ятиповерховий куб виглядав втомленим від самого свого існування: облуплені стіни, іржаві перила й важкий запах підвальної вогкості, що просочувався навіть на вулицю. Такі будинки кололи очі, бо нагадували, з яких злиднів я сам колись видерся. Я вже й забув, як пахне бідність.

Я сидів у теплому салоні, розглядаючи заляпані дощем вікна четвертого поверху. Потім усе ж вимкнув запалювання й вийшов на прохолодне повітря. Досі до кінця не розуміючи, чому звичайне жіноче маніпулювання змусило мене приїхати в цю діру й на що ще здатна моя нова знайома.

У під’їзді пахло цементним пилом, каналізацією й перепаленою на дешевій олії цибулею. Тьмяна лампочка блимала між поверхами. Я повільно підіймався сходами, рахуючи прольоти. Майже дійшов до потрібного майданчика, коли згори донісся різкий, роздратований голос.

— Оплата десятого числа. Уся сума до копійки, Олено, — жіночий голос сходив на вереск. — Не зможеш вчасно заплатити — даю рівно три дні, щоб зібрати лахи й виметатися геть.

Я піднявся на майданчик. Огрядна жінка років п’ятдесяти в безглуздому леопардовому халаті підпирала одвірок, схрестивши руки на грудях. Очевидно, власниця цього орендованого кубла. Олена стояла перед нею мовчки — втомлена, бліда, у простій домашній кофті.

— Чого ти мені зуби заговорюєш? — хазяйка недовірливо примружилася, наступаючи на неї. — По всьому двору вже балачки ходять, що твій благовірний тебе кинув і з якоюсь малою закрутив. А мені нахлібники в квартирі не потрібні. Чим платити збираєшся?

— А чому ви взагалі прийшли так рано? — Олена спробувала перевести подих і глянула власниці прямо в очі, хоча голос її зрадницьки здригнувся. — Термін оплати лише за п'ять днів.

Я помітив, як в Олени напружилися плечі. Образа й сором душили її. Лише, до білих суглобів, безсило впилася пальцями в ручку дверей. Вона стояла на межі чергового приниження.

Я зробив крок уперед, виходячи з напівтемряви сходів на світло.

— Доброго дня, Олено, — спокійно промовив я.

Обидві жінки миттєво обернулися. Господиня квартири аж рота роззявила. Її чіпкий погляд блискавично ковзнув по моєму пальту, швейцарському годиннику й дорогому взуттю. В маленьких очах спалахнуло передбачуване розуміння: тільки-но чоловік виставив за двері, а вона вже нового багатія підчепила.

Вона презирливо хмикнула, окинувши Олену новим, уже майже поважним поглядом. Щоки Олени спалахнули густим рум'янцем від сорому за свій зношений одяг та прискіпливий погляд сусідки.

— Я зайду пізніше, Олено. Сподіваюся, ми одна одну зрозуміли, — швидко кинула хазяйка, втративши войовничий запал, і поспішно рушила до сходів.

Олена повернула ключ у замку й ширше відчинила двері, намагаючись не дивитися мені в очі.

— Проходьте, пане Соколовський.

***

Я зайшов усередину. Квартира виявилася крихітною. Тісний темний коридор, потертий ламінат, запах яєшні та дешевого прального порошку. Але скрізь панувала майже фанатична чистота — так прибирають, коли з останніх сил намагаються втримати контроль над життям, що тріщить по швах.

— Проходьте на кухню, — тихо кинула Олена, не дивлячись на мене.

Я пройшов першим і помітив на старому столі відкритий ноутбук. Древній і весь у дрібних подряпинах. Поруч лежав товстий блокнот, списаний акуратним дрібним почерком. Навіть мигцем я встиг розгледіти графіки маршрутів, номери машин, короткі примітки й своє прізвище, підкреслене двічі.

Олена підскочила й закрила кришку ноутбука, а блокнот квапливо переклала на підвіконня.

— Вибачте, тут безлад.

У бляклому світлі кухонного вікна я нарешті розгледів її як слід — без пальта й без вигляду мокрої кішки. Справжня Олена. Бежева домашня кофта зсунулася, відкривши тонку ключицю. Судячи з загострених вилиць, вона майже не їла кілька днів. Прості спортивні штани, капці. Втомлена, бліда, розгублена, але спину тримала рівно.

— Кава? Чай? — запитала вона. Гостинність, яка спрацьовує на автоматі навіть у момент відчаю.

Я сів на стілець біля столу.

— Нічого не треба, Олено. Сідайте.

Вона завмерла навпроти, випроставшись як струна. Я не мав бажання ходити манівцями.

— Чого саме ви хочете від мене?

Вона розгублено відкрила рот, збираючись відповісти, але знову замовкла. В її очах промайнув страх — Олена розуміла, що я бачу її наскрізь. У цю мить у її кишені задзвонив телефон. Вона наче ковтнула повітря.

— Вибачте, це з роботи. Мені треба відповісти, — вона швидко розвернулася й вийшла в кімнату.

Я залишився один. Кілька секунд дивився на краплі, що стікали по шибці, а потім підвівся й підійшов до підвіконня. Без докорів сумління взяв блокнот і розгорнув навмання.

Я заціпенів. Мій детальний графік. Мої щоденні маршрути. Кінний клуб. Субота. Точний час виїзду. Навіть нотатки про мої робочі зустрічі, які вона примудрилася десь роздобути. «8:45–9:10 — дорога до іподрому».

Я повільно перегорнув сторінку, відчуваючи, як усередині спалахує азарт гри. Ця жінка не просто зламалася на моєму шляху. Вона стежила за мною тижнями. Ретельно, методично. Збирала інформацію по крупицях, вираховувала слабкі місця й планувала кожен крок. Пастка була прорахована до секунди.
Я тихо закрив блокнот і поклав його на місце саме в ту мить, коли вона зашарудiла капцями в коридорі.