Дванадцята. Олена

Він плавно рушив з місця, впевнено й м'яко тримаючи шкіряне кермо. Я дивилася на його руки — доглянуті, сильні, з чіткими венами. Руки людини, яка звикла тримати під контролем усе: від багатомільйонних акцій до життів людей, які на неї працюють.

— Мене звати Віктор, — спокійно представився він, не відриваючи погляду від залитої дощем траси. — А вас?

— Олена, — я повернула голову в його бік.

Тьмяне світло похмурого ранку, що просочувалося крізь вікна «Майбаха», чітко окреслювало його профіль. Обличчя Соколовського було виліплене з тієї породи, яку роки лише гартують, роблячи жорсткішою. У свої п'ятдесят п'ять він повністю позбувся юнацької м'якості. Різкі, глибокі складки біля рота свідчили про звичку мовчки ухвалювати остаточні рішення, а важке підборіддя додавало зовнішності монолітності. Шкіра — злегка засмагла й обвітрена на іподромі — була покрита дрібною сіткою зморшок біля кутиків очей. Коротка, акуратна стрижка рівномірно сивіла, і срібні пасма, що злегка потемніли від дрібних крапель дощу, підкреслювали суху, зрілу чоловічу силу.

Він випромінював залізну впевненість — ту саму, що роками карбується на закритих бізнес-переговорах і підкріплюється мільярдними рахунками. Спокій чоловіка, чий капітал здатний розчавити будь-яку проблему ще до її появи.

— Я знаю, хто ви, Вікторе Соколовський, — тихо додала я. — Ваше обличчя часто публікують у медіа, щоб нагадати містянам, як виглядає успіх.

На мить у салоні все так різко затихло, що стало чути лише шелест двірників по лобовому склу. Пальці Віктора на кермі ледь помітно напружилися. Він не повернув голови, але я шкірою відчула, як миттєво змінилася атмосфера. З випадкового водія, який підібрав жінку під зливою, він знову перетворився на небезпечного хижака. Мої слова змусили його внутрішні фільтри безпеки увімкнутися на повну.

Я збиралася заговорити. Сказати щось заздалегідь підготовлене, продумане до кожної інтонації, щоб плавно підвести його до своєї легенди. Але саме в цю секунду, вдихаючи аромат шкіри й чоловічого парфуму, я гостро відчула, як утомилася.

Утомилася від присмаку перепаленої кави в пластикових стаканчиках, від вічного підрахунку копійок біля кас супермаркетів і цієї принизливої, нескінченної боротьби за виживання. Ігор забрав усе, змусивши починати з самісінького дна. А тут, поруч із Соколовським, минуле здавалося далеким нічним кошмаром. Я заплющила очі, зціпила зуби, проганяючи слабкість, і знову подивилася на скло. У темному відображенні вікна виднілися мокрі пасма й бліда шкіра, але погляд... у ньому з'явилася рішучість, якої раніше я в собі не знала.

Але саме в той момент, коли я збиралася вимовити перше слово своєї заготовленої промови, у салоні тихо й мелодійно задзвонив телефон. На великому сенсорному екрані яскраво висвітилося ім'я: «Ліза».

Віктор стримано кивнув, перепрошуючи.
У грудях все стислося. Ліза. Молода коханка мого колишнього — і дочка цього владного чоловіка, який зараз сидів поруч зі мною. Віктор спокійним рухом великого пальця натиснув кнопку прийому виклику на кермі. Об’ємний звук аудіосистеми заповнив салон.

— Слухаю, доню.

Голос Лізи лунав занадто чітко, розлітаючись по затишному простору «Майбаха».

— Татууу, привіт! Ти вже під’їжджаєш? — вона весело тараторила, перескакуючи з теми на тему: щось про ресторан, плани на море й нові покупки.

І майже одразу на задньому плані почувся ще один голос. Голос, який я впізнала б із мільйонів інших. Ігор. Мене наче обухом ударило, а в жилах застигла кров. За вікном лютував дощ, але мені здалося, що світ навколо замовк, залишаючи мене наодинці з цим кошмаром.

— Вікторе Івановичу, доброго ранку! — Ігор буквально заглядав майбутньому тестю в рот навіть через екран. В його інтонаціях було стільки підлесливої поваги, що мене мало не знудило.

— Доброго, Ігоре, — коротко й прохолодно відповів Віктор.

Мій колишній кілька разів вставив свої фірмові жарти, які раніше часто розповідав мені вечорами на кухні. Він звучав живим, безтурботним і щасливим. Мабуть, навіть не згадує мене — постарілу, втомлену жінку.

Розмова тривала недовго. Ліза пообіцяла, що після двотижневої відпустки, яка в них залишилася, вони з Ігорем відвідають Віктора, напевно в суботу, у нього вдома. Водій спокійно попрощався й вимкнув телефон. У машині знову зависла гнітюча, майже фізично відчутна тиша. Я дивилася перед собою на залите водою лобове скло, відчуваючи, як злість остаточно випалює всередині залишки страху. Грати в хованки більше не було сенсу. Час для заготовок минув. Треба було йти ва-банк.

Я повільно повернула голову до олігарха й тихо, але виразно вимовила:

— Я дружина Ігоря. Точніше… уже колишня.

Віктор різко повернув голову в мій бік. Удруге за поїздку я помітила в його очах справжнє, незамасковане здивування. Він ледь помітно звузив повіки, вдивляючись у моє обличчя.

— Ось як, — глухо впустив він.

Потік машин попереду різко загальмував, змушуючи Віктора плавно вижати педаль. Траса застигла. Червоні стоп-сигнали ланцюжком потягнулися вздовж мокрої дороги, затискаючи нас у пастці щільного затору.

— То це була вистава? — голос Віктора став ще нижчим, небезпечнішим. — Ви навмисно зламали машину на моєму шляху, щоб вилити мені свою жалість?

— Жалість? — я видавила короткий, сухий смішок, повністю контролюючи свої емоції. — Пане Соколовський, якби мені була потрібна жалість, я б пішла до психолога або в бар.

У цю хвилину я зрозуміла: це мій єдиний шанс. Справжній момент істини. Або я виговорюся зараз, або назавжди залишуся ніким.

— Ваша донька його кохає, — тихо, але твердо сказала я. — А він кохає її гроші. Точніше, ваші гроші.

Віктор мовчав, не видаючи своїх думок жодним рухом. Я дивилася вперед, на розмитий дощем асфальт, відчуваючи, як із глибини підіймається давня образа.

— П’ятнадцять років я фінансувала його нескінченні «тимчасові труднощі». Безглузді бізнес-ідеї, амбіції, великі мрії... — мій голос на мить зрадницьки затремтів, але я вчасно стрималася. — Ігор — паразит, який знайшов собі нового господаря. Знайшов молодшу версію для підтримки красивого життя. Вашу доньку.