Одинадцята. Олена

Дощ був холодним і занудним. Не з тих, що приносять свіжість, а дрібним, сірим, пронизливим — справжня осіння мряка, від якої пальці клякли навіть у глибоких кишенях пальта.

Я сиділа за кермом своєї «Мазди», не зводячи очей із приладової панелі. На електронному годиннику блідо світилися цифри — 08:41. Ще занадто рано.
За останні два тижні прихованого стеження я дізналася про Віктора Соколовського більше, ніж за п’ятнадцять років спільного життя знала про власного чоловіка. Його графік вражав залізною системністю. Тому я сподівалася, що в суботу він не зрадить своїй звичці відвідувати іподром. Позаминулого разу, між 8:45 та 9:10, він проїжджав цією дорогою в бік заміського кінного клубу. Соколовський їхав сам, без особистого водія та супроводу охорони. Наодинці. Мабуть, лише за кермом він дозволяв собі нарешті послабити хватку й побути звичайною людиною, а не всемогутнім олігархом.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти подих. Пальці на кермі злегка тремтіли. І зовсім не від прохолоди, що просочувалася в салон.

Від страху.

Чистого, липкого страху перед тим, що я збиралася зробити. Сьогодні вирішувалося занадто багато. Зворотного шляху в моєму плані вже не передбачалося.

Субота прийшла з густим туманом і запахом прибитого дощем пилу. Я вийшла з салону в сиру прохолоду передранку. Старі кросівки миттєво набрали води, а калюжі на узбіччі липко блищали мастильними розводами. Я підняла капот і кілька секунд просто дивилася на гаряче залізо двигуна. Старенька «Мазда» була єдиною цінністю, що залишилася мені після колишнього. Єдиною річчю, яка не зрадила мене й не виставила за двері.

— Пробач, дівчинко, — тихо пробурмотіла я, погладивши вогке крило машини. — Але нам обом потрібен цей шанс.

Мої пальці, звичні до дрібного ремонту, швидко знайшли потрібний хомут на патрубку системи охолодження. Один точний рух викруткою, трохи послабити кріплення — і двигун став моїм союзником. Те, що треба для вистави.

Я повернулася за кермо й крутанула ключ у запалюванні. Двигун завівся, але тепер він заторохтів хворим, натужним металевим кашлем. Обороти поповзли вниз. Ідеально. Саме так і мав виглядати автомобіль, що от-от остаточно помре посеред порожньої траси. На панелі спалахнули цифри — 08:53. Серце миттєво збилося з ритму й застукало в самому горлі. Він з'явиться за лічені хвилини.

Я востаннє кинула погляд у дзеркало заднього виду, оцінюючи свій вигляд. Темно-синя блуза, простий бежевий тренч. Волосся я залишила розпущеним: ранкова вологість миттєво зробила пасма важкими й злегка хвилястими, додаючи образу тієї самої «керованої хаотичності», якої я прагнула. Ніякого яскравого макіяжу, лише легкий тон, що приховував блідість. Я не мала виглядати як хижачка, яка полює на багатія. Навпаки. Сьогодні я грала жінку, що потрапила в біду, але звикла рятувати себе сама.

Я плавно рушила вперед по дорозі. Стрілка температури двигуна на панелі зрадницьки повзла вгору. «Мазда» ображено торохтіла, тримаючись із останніх сил. Я пригальмувала на самому узбіччі, якраз за кілька сотень метрів перед поворотом до кінного клубу. Тієї ж миті з-під капота з шумом вирвався перший густий струмінь білої пари. Це виглядало ефектно. Майже як у кіно.

Двигун востаннє хрипко чхнув, машина сіпнулася й затихла. Більше вона не заведеться, поки хомут не опиниться на місці. Ідеально. Я глибоко вдихнула, змушуючи легені працювати, і вийшла під зливу. Холодні краплі миттєво почали фарбувати світлий кашемір мого тренча в темні плями. Я встала біля відкритого капота, дивилася на клуби пари і почала чекати.

9.02.

Дихати стало зовсім важко, коли крізь  майже суцільну завісу дощу вдалині нарешті з’явилися дві потужні цятки фар. Чорний монолітний «Майбах» Соколовського плавно виринув із туману, стрімко наближаючись до моєї пастки.

Я стояла нерухомо. Не махала руками, не кричала. Просто випрямилася й дивилася в порожнечу перед собою.

Позашляховик пролетів повз «Мазду», обдавши мене важкою хмарою крижаного водяного пилу. Серце на мить зупинилося. Невже все? Проїхав повз? Я не поворухнулася, лише сильніше стиснула пальці. За мить попереду спалахнули яскраво-червоні вогні стоп-сигналів. Важка машина застигла, а потім почала повільно здавати назад по мокрому асфальту. Ні, я розрахувала все правильно: він не міг проїхати повз, адже звик усе контролювати.

Електроніка спрацювала безшумно, і важке тоноване скло опустилося. На мене дивилися ті самі очі, які я годинами вивчала на екрані. Тільки тепер вони були реальними — пронизливими, глибокими,  кольору сталі.

Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного крізь завісу дощу. Потім важкі дверцята відчинилися, і Соколовський вийшов на дорогу. Довге темне пальто підкреслювало його зріст. Сире повітря передранку зробило благородну сивину на його скронях ще помітнішою. Він підійшов ближче — спокійний, зібраний, упевнений. Здавалося, у цьому світі взагалі не існувало речей, здатних вибити його з рівноваги.

— Проблеми? — його низький голос перекрив шелест дощу.

Я коротко, трохи ніяково всміхнулася, кутаючись у мокрий тренч. Жодної паніки, сліз чи кокетства — лише констатація факту. Я змахнула краплі з обличчя.

— Схоже, моя дівчинка вирішила врізати дуба саме сьогодні й саме тут.

Його погляд повільно ковзнув по білій парі з-під відкритого капота, а потім перевівся на мене. Спокійний, чіпкий, оцінювальний. Без нахабства чи липкого чоловічого інтересу, але він просканував мене за секунду, помітивши розпущене вологе волосся, розстебнутий тренч та промоклі кросівки.

— У таку негоду краще не стояти на трасі, — так само рівно промовив Віктор, кивнувши в бік свого авто. — Сідайте, я можу підвезти вас до міста.

Ось він. Мій перший справжній шанс. Мій крок у безодню.

Я зачинила капот. Метал гучно брязнув.

— Дякую, ви мене дуже виручите, — я вдячно кивнула.

Усередині «Майбаха» панувало приємне, обволікаюче тепло. Салон дорого пахнув якісною натуральною шкірою і чимось суто чоловічим. Масивні дверцята зачинилися за моєю спиною з м’яким глухим звуком, повністю відрізавши нас від зовнішнього світу. Пастка закрилася.