Десята. Олена

Неділя. Ранок. 

Мій план стартував рівно о десятій, і часу залишалося обмаль.

Усе почалося з шафи. Я стояла перед відчиненими дверцятами, і від вигляду цього сіро-пастельного ганчір’я до горла підступала нудота. Безформні кофти, заношені светри. Одяг жінки, яка добровільно зникла. Ігор роками вбивав мені в голову: «Тобі й так добре. Навіщо витрачатися на бренди, якщо ти далі ринку не ходиш?». І я, дурна, вірила. Економила на собі, щоб він почувався солідним чоловіком.

Проте на самому дні цього кладовища знайшлася вона. Чорна трикотажна сукня — дивом уціліла з кращих часів. Вона м'яко облягла тіло, нагадавши, що під мішками з флісу взагалі-то є фігура. Ліве плече прикрашала стримана троянда з дрібних чорних блискіток. Елегантно, строго і зовсім не буденно.

Я вдягла її, підійшла до дзеркала у ванній і спробувала накласти звичний макіяж. Вийшло жахливо. На тлі цієї сукні моє обличчя виглядало втомленим, а нашвидкуруч зібране волосся лише підкреслювало відросле коріння. Потрібні були радикальні зміни. Тут і зараз.

Погляд упав на синю зубну щітку Ігоря, що досі стирчала в склянці. Мене пересмикнуло. Я взяла її двома пальцями й просто скинула в смітник. Туди йому й дорога.

***

За півгодини я вже сиділа в кріслі елітного салону краси. Тут пахло дорогою олією, лаком для волосся і тим особливим життям, яке раніше здавалося мені чужим.

Я дивилася у величезне дзеркало з підсвіткою й не впізнавала жінку навпроти. Моє волосся більше не висіло куцим недбалим вузлом. Тепер важкі, глянцеві хвилі кольору темного шоколаду спадали на плечі, ловлячи кожен спалах ламп. Стилістика творила дива: чіткі стрілки витягнули розріз очей, додавши погляду неприхованої хижості, а правильний тон повністю стер із обличчя сліди втоми. Навіть мої власні губи під шаром нюдової помади здавалися пухкішими й упевненішими.

Дівчина відступила на крок, задоволено оглядаючи свою роботу, й усміхнулася:

— Ну от і все. Тепер ви виглядаєте як жінка, якій просто неможливо відмовити.

Я ледве підняла куточки губ. Якби ж вона тільки знала, скільки років я запекло економила на собі. На новій помаді. На кремах. На сукнях. На кожній дрібниці. Бо «спочатку треба поставити Ігоря на ноги». Бо «зараз не час для дурних витрат». Бо «ми ж сім’я, треба потерпіти».

Я дивилася на своє нове відображення, і всередині закипала глуха злість. Чому я не зробила цього раніше? Чому так покірно дозволила собі зникнути?

***

Над містом уже опустилися сирі осінні сутінки. Поверх чорної сукні довелося накинути старе сіре пальто. Сама сукня сіла бездоганно: вона ідеально облягала талію та м’яко спадала, відкриваючи ноги у високому розрізі трохи вище коліна. Не вульгарно. Але цілком достатньо, щоб чоловічі погляди затримувалися на мені довше, ніж дозволяли межі пристойності. Я знала це ще до того, як вийшла з таксі.

Ресторан «Bellagio Private Hall» світився розкішним золотом у вечірній темряві. Біля входу шикувалися дорогі автівки, метушилася охорона, а хостес привітно зустрічала гостей. Я прибула заздалегідь і тепер чекала, тримаючись осторонь.

І саме в цей момент до парадного входу підкотив знайомий чорний «Майбах».

Віктор.

Він вийшов із машини, застібаючи на ходу ґудзик довгого темного пальта. Чорний костюм, біла сорочка без жодної складки — усе сиділо на ньому як влите. Він рухався без поспіху, з тією особливою грацією хижака, який точно знає: весь цей світ крутиться винятково навколо нього.

Я завмерла, майже переставши дихати, і впилася очима в простір за його спиною. Поруч нікого не було. Він прийшов один.

Раптове дивне полегшення розлилося десь під ребрами. Дурне. Безглузде. Абсолютно недоречне в моїй ситуації. Але я чітко його відчула.

Віктор коротко кивнув охоронцеві й зник за масивними скляними дверима ресторану. Я глибоко вдихнула осіннє прохолодне повітря, розстебнула пальто, дозволяючи чорному трикотажу сукні обтягнути фігуру, і рушила слідом.

Усередині «Bellagio Private Hall» зустрічав розкішшю, яка не кричала, а тиснула своїм авторитетом. Інтер’єр нагадував закритий паризький клуб: приглушене камерне світло, важкі портьєри з насиченого темно-синього оксамиту, столики з білосніжними скатертинами й тихий, ледь чутний джаз, що заколисував простір. У повітрі пахло дорогими парфумами, трюфелями та тонким ароматом свіжої випічки. Навколо тихо брязкав кришталь, а гості розмовляли майже пошепки.

— На жаль, вільних столиків немає, — хостес, витончена дівчина з бездоганною поставою, усміхнулася мені професійно й абсолютно холодно.

Усередині все миттєво стиснулося від розчарування, але я не дозволила собі відвести погляд.

— Я зачекаю, — спокійно відповіла я, міцніше перехопивши ремінець сумочки.

Дівчина ковзнула оцінним поглядом по моєму сірому пальто й чорній сукні. Вона явно сумнівалася, що до такої самотньої відвідувачки хтось прийде. І, ніде правди діти, мала для цього всі підстави.

Я простояла біля панорамного вікна майже десять хвилин, удаючи, що розглядаю вогні вечірнього міста, поки нарешті не звільнився маленький столик у самій глибині залу. Ідеально. Звідси засклені VIP-кабінки було видно як на долоні. Зокрема й ту, куди кілька хвилин тому зайшов Віктор.

— Ви очікуєте на супутника? — ввічливо запитав офіціант, безшумно виникнувши поруч.

— Трохи запізнюється, — я м’яко усміхнулася, намагаючись триматися невимушено. — Поки що нічого не замовлятиму, дякую.

Він розуміюче кивнув і залишив мені меню в шкіряній обкладинці. Я відкрила його і ледь стримала нервовий смішок. Погляд одразу вихопив якісь «буябес» та «фуа-гра». Один лише салат тут коштував як мій тижневий продуктовий кошик. Стейк — як ремонт ходової в «Мазді». А келих вина — як половина моєї місячної комуналки. Цей світ розкоші вражав не так своєю витонченістю, як абсурдними, захмарними цифрами.

Я обережно підвела погляд поверх меню. Кабінка Віктора була частково прихована темним тонованим склом, але силуети вгадувалися чітко. І саме тоді важкі двері VIP-зони відчинилися.