Дев'ята. Олена

Субота. Сьома ранку. 

Я сиділа в салоні своєї «Мазди», зупинившись біля самого узбіччя й заглушивши мотор.

Дорога від елітного заміського селища Соколовського в бік міста була абсолютно порожньою. Сіра липка мряка зависла над асфальтом. Прохолода проникала в салон, змушуючи сильніше кутатися в куртку. На пасажирському сидінні холонув термокухоль з гіркою кавою. Мені потрібна була абсолютна концентрація, хоча виснажене тіло бунтувало. Пальці досі злегка тремтіли — відлуння п'яти годин із важкою тацею в «Mont Blanc». А п’яти, безжально збиті тісними туфлями до м'яса, пекли від кожної спроби торкнутися педалей. Але цей біль — ніщо порівняно з мисливським запалом.

Останній тиждень злився в суцільне спостереження крізь лобове скло. Я майже жила в машині, мотаючись між хмарочосом «Sokolovskyi Tower» та його приміським маєтком. У понеділок ледь не спалилася перед охороною біля воріт Віктора: повертаючи на під'їзну доріжку, мало не зіткнулася з ними ніс до ніса через власну недосвідченість. Довелося терміново шукати іншу схованку.

Цю точку я помітила випадково: стара занедбана вуличка, що круто йшла вбік і ховалася за густими чагарниками. Звідси трасу видно як на долоні, а мою «Мазду» з дороги не розгледіти. Я безперестанку зиркала в дзеркала заднього виду. Номери його чорного «Майбаха» та сріблястої «Тойоти» вже випеклися на підкірці мого мозку.

Поодинокі машини пролітали повз. Час наче застиг у цьому тумані, але невдовзі траса нарешті ожила. І ось о 8:17 з-за повороту м'яко виплив знайомий сріблястий силует. Серце зрадницьки тьохнуло. Я завела мотор і рушила слідом.

***

Майже година напруженого дотримання дистанції — і «Тойота» ввімкнула поворотник, спрямувавши хід до масивних залізних воріт заміського кінного клубу. 

На мій подив, охорона не завертала автівки. Ворота тримали розчиненими навстіж, а поруч стояв яскравий щит: «Сімейний вікенд. День відкритих дверей». 

Усередині все мало не застрибало від радості. Чиста фортуна! Замість закритого бункера для обраних мільйонерів я так вдало затесалася серед гостей публічного заходу. Навколо вже вешталися сім'ї з дітьми, а в повітрі змішалися запахи солодкої вати, попкорну та свіжої тирси з конюшень.

Я кинула «Мазду» на гостьовій парковці поруч із величезними коневозами. Сріблястий позашляховик помітила одразу — він чітко виділявся у VIP-ряду. Накинувши капюшон, щоб злитися з натовпом, я рушила вглиб комплексу. Територія вражала масштабами. Ліворуч височіла головна трибуна з величезними панорамними вікнами, за якою виднілося бігове коло, встелене чистим білим піском. Праворуч тягнулися довгі цегляні стайні. Самого Соколовського ніде не було видно. Очевидно, такий чоловік не став би штовхатися ліктями серед роззяв, аби погладити поні.

Увагу привернула кругла капітальна споруда трохи осторонь — критий манеж для професійних тренувань. На дверях чітко ясніла табличка «Стороннім вхід заборонено», але панорамні вікна вздовж стіни дозволяли розгледіти все, що відбувалося всередині. Сьорбаючи вже остиглу каву, я неквапливо обійшла будівлю по периметру й зазирнула крізь чисте скло.

У напівтемряві величезного манежу на піщаній арені був лише він. Віктор.

Він повільно вів величезного вороного коня по колу, тримаючи його за повід. Кожен рух Соколовського дихав абсолютною, майже звіриною впевненістю. Жодного пафосу, але кожна деталь його екіпірування коштувала як непоганий автомобіль: темні бриджі, строгий чорний жилет поверх щільного поло та високі шкіряні чоботи, що ідеально обтискали міцні литки. Справжній розкішний чоловік.

Його напарник вражав не менше. На породах я не зналася, але цей велетенський вугільно-чорний жеребець із густою хвилястою гривою та потужною шиєю викликав трепет. Навіть через товсте скло манежу пробивалася дика, первісна сила тварини. Проте поруч із Соколовським цей гігант поводився на диво слухняно.

Закінчивши розминку, Віктор одним плавним, відточеним рухом злетів у сідло. Тканина бриджів обтягнула його міцні, наче висічені з каменю стегна, а жилет підкреслив пряму спину та підтягнутий живіт. Коли він зібрав поводи, під щільними рукавами поло перекотилися тугі м'язи. Потужний кінь під ним миттєво зібрався, завмерши в очікуванні команди.

Те, що відбувалося далі, зачаровувало. Віктор керував цим монстром за допомогою ледь помітних рухів — легкого натягу поводів чи ледве відчутного тиску ніг. Вороний велетень слухняно змінював алюр: спочатку пішов м'якою, пружною риссю, високо підкидаючи коліна, а за мить вибухнув широким, граціозним галопом. Вони рухалися як єдине ціле. Здавалося, кордон між людиною і твариною стерся, перетворивши їх на монолітний згусток енергії. У кожному жесті Соколовського читалася звичка тримати владу — без грубої сили, виключно на абсолютному авторитеті.

Відпрацювавши програму, Віктор перевів коня на крок, даючи йому віддихатися. Він нахилився вперед, майже торкаючись грудьми гриви, і ласкаво плеснув велетня по гарячій шиї, щось тихо примовляючи на вухо. Потім легко зіскочив на пісок і спокійно повів коня за повід у бік виходу.

***

Тренування тривало близько години. Перехопивши куртку зручніше, я перебралася ближче до виходу зі стаєнь. Навколо ходили люди, тож я стала осторонь і розкрила в руках рекламний буклет клубу, який поцупила на касі.

Поки я вираховувала кожну хвилину його відсутності, мозаїка в моїй голові нарешті склалася в чітку картину. Віктор не належав до тих дешевих гравців, які спускають мільйони на іподромах заради швидкого хайпу чи адреналіну. Публіка йому була непотрібна. Цей закритий манеж був його особистим чистилищем. Місцем, де він скидав маску цинічного бізнесмена, залишаючись сам на сам із істотами, які були сильнішими за нього, але підкорялися його волі. Тут він шукав повного затишшя перед черговою бурею.

Минуло ще тридцять нескінченних хвилин, поки важкі двері стайні рипнули, і Віктор вийшов на майданчик, де крізь хмари нарешті пробилося бліде сонце.