Восьма. Олена

Банкетний зал «Mont Blanc» нагадував інший всесвіт — місце, де не розмовляють на підвищених тонах, не сміються щиро й ніколи не оголюють справжніх емоцій.

Тепле золоте світло лилося з величезних кришталевих люстр, відбиваючись у келихах із шампанським. Жива музика лунала десь у глибині залу: звуки саксофона й рояля перепліталися в повільну, вишукану мелодію. Вона не заважала розмовам, а лише підкреслювала статус присутніх. У повітрі змішалися шлейфи дорогих парфумів та аромат витриманого вина.

Я повільно йшла між гостями з важкою тацею в руках, прокручуючи в голові наказ адміністраторки: усміхайся, мовчи, слухай. Тісні туфлі пашіли вогнем, але я змушувала себе рухатися плавно. Зараз саме в цьому полягала моя робота.

Чоловіки тут виглядали однаково респектабельно: темні костюми індивідуального пошиття, стримані голоси й годинники, що коштували як хороша квартира. Але найбільше мене цікавили їхні супутниці. Навколо не було юних інстаграмних дівчат. Дружини цих бізнесменів трималися інакше — бездоганно доглянуті, спокійні, у сукнях кольору стиглої вишні, глибокого смарагду чи чорного шовку. Без кричущих логотипів чи зухвалих вирізів. Вони не намагалися привернути увагу, бо звикли, що вона й так належить їм за правом.

І саме це лякало найбільше. Я раптом чітко зрозуміла: у світі Віктора жінки — не просто красива прикраса. Вони — частина його статусу.

***

Я ковзнула поглядом далі й затамувала подих.

Віктор Соколовський стояв біля панорамного вікна. Темна дорога тканина строгого костюма вигідно виділяла його широкі плечі, а акуратно підстрижена сивина на скронях лише додавала небезпечного шарму. Віктор слухав свого супутника мовчки, не зронивши жодного слова, але той усе одно помітно пітнів і нервово крутив манжети сорочки. Соколовський пригнічував однією своєю присутністю.

На крок позаду нього завмер тінь-помічник років сорока. Цей зрілий чоловік у темно-синьому костюмі тримався спокійно й уважно: він безперестану щось фіксував у телефоні та зрідка пошепки звітував шефу.

Чомусь саме це зачепило мене найсильніше.

Навколо Соколовського не крутилися довгоногі «ляльки» чи силіконові секретарки, як це зазвичай бувало у мого колишнього. Він тримав біля себе лише тих, хто приносив користь. Професіоналів.

Намагаючись злитися з тлом, я повільно рушила повз них із тацею в руках.

— ...скасувати переговори з Харковом у понеділок? — донісся тихий голос помічника.

— Ні, — відрізав Віктор. — Якщо они не здатні приїхати — це їхні проблеми.

Спокійний, майже байдужий тон, від якого по спині сипнуло морозом. Помічник слухняно клацнув екраном телефона, а я прискорила крок.

Я пройшла далі, але погляд усе одно тягнувся назад. Поки маневрувала між гостями, помітила, як до Соколовського підійшла якась жінка в діловому костюмі. Мій колишній уже обмацав би її очима з ніг до голови, але Віктор тримався інакше. Ввічливо, дистанційовано. Він дивився їй в обличчя, слухав, і в цьому була якась особлива, справжня сила.

Я продовжувала спостерігати за ним крізь натовп. Молоденькі дівчата у відвертих сукнях, яких на цьому вечорі не бракувало, раз у раз стріляли в його бік очима й награно сміялися, намагаючись опинитися в полі його зору. Але Соколовський цей дешевий перформанс просто ігнорував. Якщо він і затримував на комусь увагу, то лише на статусних, холодних жінках, які розмовляли з ним на рівних і тримали залізну дистанцію.

Поставивши порожні келихи на стіл, я непомітно видихнула, намагаючись заспокоїти калатання в грудях. Руки злегка тремтіли. У такого чоловіка просто не могло не бути жінки. Не чергової ляльки на ніч, а тієї, що відповідає його масштабу. І мені раптом до болю, до свербежу захотілося дізнатися: хто вона? Яка жінка здатна стояти поруч із тим, перед ким витягуються в струнку акули бізнесу?

Стало очевидно: супутниця Віктора Соколовського має бути під стать йому самому. Сильна. Недосяжна. І мені життєво необхідно було зрозуміти, хто займає це місце. Якою треба бути, щоб цей небезпечний чоловік дивився на тебе з повагою, а не з презирством?

***

Я знову наблизилася до них із тацею, відчуваючи, як серце зрадницьки прискорює хід.

— Бажаєте напоїв? — запитала якомога рівніше.

Помічник навіть не підвів погляду від екрана:

— Ні, дякую.

Віктор теж ледь помітно хитнув головою:

— Ні.

— Вікторе Івановичу, — продовжил секретар, не звертаючи на мене уваги, — я підтвердив вашу особисту зустріч у неділю на двадцять другу нуль-нуль. «Bellagio Private Hall», окремий кабінет заброньовано.

Пальці міцніше стиснули краї таці. О десятій вечора. У приватному залі дорогого ресторану. Тут і думати нічого — це побачення. Жінка.

Поки я повільно йшла між столиками, у грудях засів неприємний, липкий клубок розчарування. Думки хаотично закрутилися в голові: яка вона? Молода красуня з модельною зовнішністю чи витончена леді, яку не соромно показати світові?

Від власної реакції всередині все стиснулося в глухому роздратуванні. Безглуздя. Я тут не для цього. Які, до біса, ревнощі до чоловіка, якого я взагалі не знаю? Моя мета — чіткий план і помста колишньому. Але погляд, всупереч будь-якій логіці, все одно продовжував шукай в натовпі лише Соколовського.

***

Час минав швидко. Ділові розмови поступово тонули в алкоголі та гучній музиці, чийсь сміх ставав дедалі розкутішим, а оркестр перейшов на невимушений джаз. Якась молода дівиця у срібній сукні вже відверто нависала над черговим багатієм, торкаючись його плеча.

Віктор навіть не повернув голови в їхній бік. Його помічник знову нахилився до шефа:

— Я залишуся до кінця заходу.

— Ні, — спокійно перервав Соколовський. — Їдь додому.

— Але…

— Андрію.

Одне лише ім'я, вимовлене особливим тоном, і помічник миттєво замовк.

— Уже пізно, — коротко додав Віктор. — На тебе чекають.

Я відчула, як по шкірі пробігли сироти. Він відпустив підлеглого, бо банально поважав його час. Нечувана розкіш для представників його кола, які звикли використовувати персонал як безкоштовний ресурс. Віктор Соколовський не мав потреби принижувати інших, щоб доводити власну силу.