Сьома. Олена

За три дні ім’я Віктора Соколовського стало моєю щоденною рутиною. Я шукала його в ранкових новинах, читала про його бізнес за обідом і гортала звіти з ділових форумів перед сном.

Це вже скидалося на одержимість, а не на план помсти.

Гортаючи стрічку новин за кухонним столом, я помітила замітку в діловому журналі. Новий ресторан “Mont Blanc” збирав на закритий вечір головних бізнесменів міста. Прізвище Соколовського очолювало список запрошених.

Погляд застиг на даті: п’ятниця, 19:00. Тобто післязавтра.

Я опустила кришку ноутбука. Питання, чи йти туди, навіть не виникало.

***

Мені потрібно було потрапити всередину за будь-яку ціну.

Я стояла перед дзеркалом, прискіпливо оцінюючи свій вигляд. Офісний дрес-код: чорна спідниця, біла сорочка, темний піджак і туфлі на низьких підборах. Ідеальний камуфляж. Так виглядають жінки, на яких натовп ковзає поглядом і не запам'ятовує облич.

Волосся сховала у гладкий вузол і зробила легкий макіяж: підправила тон під очима, додала туш і помаду відтінку сухої троянди.

Образ завершено. Тепер у дзеркалі була не покинута дружина, а стримана помічниця — жінка, яка чітко знає свою справу. Принаймні, саме таке враження я мала справити.

***

Ресторан “Mont Blanc” виділявся серед вечірнього міста яскравою золотою ілюмінацією. Крізь скляний фасад виднівся розкішний інтер'єр, на парковці виблискували преміальні авто, а біля дверей чатувала охорона в темних костюмах.

Я інстинктивно стиснула ремінець сумки.

Моя спідниця раптом здалася надто дешевою, а біла сорочка, хоч і сиділа добре, втратила ідеальну білизну після десятків прань. Темний піджак, щільні панчохи, туфлі на низьких підборах — мій офісний стиль виглядав надто бідно на тлі жінок у вечірніх сукнях і чоловіків у кашемірових пальтах. Але саме такою я й хотіла бути — непомітною тінню.

Набравши в легені повітря, я рушила до входу, намагаючись змішатися з гамірною групою гостей.

Я майже переступила поріг, коли шлях мені перегодила дівчина-хостес. Бездоганна зачіска, професійна посмішка та оцінювальний погляд.

— Ваше запрошення, будь ласка?

Горло пересохло, але я змусила себе впевнено кивнути.

— Я з паном Гриценком, — швидко зорієнтувалася я. — Його особиста помічниця.

Дівчина опустила погляд у планшет. Пауза затягнулася на кілька секунд, які здалися мені вічністю.

— Пана Гриценка ще немає у списках прибулих, — її тон став помітно прохолоднішим. — Ви можете зачекати надворі.

Всередині все похололо, але зовні я не подала вигляду.

— Добре, дякую. Я зачекаю, — спокійно відповіла я.

Одне слово — і мене акуратно виставили за межі цього чужого, ситого світу. Я повільно вийшла, намагаючись не озиратися, хоча шкірою відчувала пильний погляд охоронця.

За кілька хвилин біля входу утворився натовп, і я ризикнула підійти знову, назвавши вже інше прізвище та іншу легенду. Марно.

— Вибачте, пані, але такого гостя у списках немає, — у голосі чоловіка на вході чітко прозвучала підозра.

Довелося відступити. Холодний вечірній вітер миттєво забрався під тонкий піджак.

Здавалося, шанс остаточно втрачено.

Я дивилася крізь скляні двері на розкішні сукні, кришталеві келихи та безтурботні обличчя людей, які ніколи в житті не рахували копійки до зарплати.

І раптом замість відчаю всередині піднялася хвиля гарячої злості — тієї самої, яка останній тиждень тримала мене на плаву і не давала зламатися. Щоб не бачити цього дражливого блиску, я різко розвернулася й пішла.

Я стиснула пальці на ремінці сумки й повільно рушила вздовж будівлі.

Просто щоб заспокоїтися.

Позаду ресторан виглядав зовсім інакше. Без пафосу та глянцю: сіра стіна, технічні двері й сміттєві контейнери.

***

Саме біля цього службового входу стояв вантажний мікроавтобус із відкритими дверцятами.

Двоє хлопців у чорних футболках квапливо заносили всередину будівлі важку апаратуру. Поряд нервово ходила жінка років тридцяти п’яти з телефоном біля вуха. Її руде волосся було зібране в недбалий хвіст, чорний костюм виглядав строго, а голос вказував на людину, в якої все летить шкереберть.

— Наталко, ти мене підводиш! — різко вигукнула вона в трубку. — Де ти в біса є? Дівчата не будуть виконувати твою роботу!

Один із хлопців мало не впустив колонку, змусивши її рявкнути вже на них: «Швидше!». Вона знову повернулася до розмови:

— Якщо через двадцять хвилин не з’явишся — можеш не повертатися. Ти звільнена.

Жінка скинула дзвінок так люто, ніби збиралася розбити телефон об асфальт. І в цей момент у мене в голові клацнуло. Це був мій останній шанс.

Вона вже збиралася зайти всередину, коли я майже підбігла до неї:

— Почекайте!

Вона озирнулася, вкрай роздратована:

— Що ще?

Я на ходу ковтнула повітря, намагаючись говорити впевнено:

— Мене прислала Наталка. Вона не встигає і попросила її замінити.

Жінка замовкла. Її прискіпливий, повний підозри погляд ковзнув по мені зверху вниз — від моєї простої блузки до туфель. Мені здалося, що зараз вона розкусить брехню, скаже «ні», і все закінчиться. Але руда лише важко, знесилено видихнула.

— Тацю в руках тримати вмієш? — запитала вона коротко.

— Так.

— Порожні келихи не б'єш?

— Усе буде в найкращому вигляді.

— Добре, заходь. Сил моїх немає з цими форс-мажорами.

Вона штовхнула важкі металеві двері, і я ступила слідом за нею у задимлений, галасливий коридор ресторанної кухні.

***

Тепле світло й гучний шум голосів із залу одразу накрили мене щільною хвилею.

— Ходімо швидше, — буркнула руда, — у нас і так катастрофа.

Вона провела мене вузьким коридором у службове приміщення. Навколо панував хаос: офіціанти та кухарі гарячково метушилися між кухнею та залом, дівчата поправляли зачіски перед великим дзеркалом. Хтось на підвищених тонах вимагав лід, а хтось — додаткові келихи для шампанського.

Жінка різко сунула мені в руки цупкий чорний фартух.