Шоста. Олена

Скло кав’ярні було холодним. Моє дихання залишало білу пляму.

Я тримала паперовий стаканчик із уже давно охололою кавою й дивилася через дорогу на будівлю бізнес-центру «Sokolovskyi Tower».

Темне дзеркальне скло. Графітовий камінь. Мінімалізм, який коштує дорожче за більшість квартир у центрі міста.

Будівля виглядала так само, як і її власник.

Стримано.

Дорого.

Небезпечно.

Ранкове сонце ковзало по фасаду, відбиваючись сліпучими спалахами. Біля входу один за одним зупинялися автомобілі: чорні BMW, нові Audi, кілька Range Rover. Люди в дорогих пальтах заходили всередину швидким кроком, не дивлячись одне на одного.

Помічники вже були на робочих місцях ще за годину до них.

Я опустила погляд на свій телефон. 09:01.

Я сиділа тут уже майже дві години. Майже дві години дивилася на двері, крізь які мав пройти чоловік, здатний зламати життя Ігореві одним рухом руки. І водночас — єдина людина, яка могла дати мені шанс перестати бути беззахисною мішенню.

Я відкрила його фотографію ще раз.

Я зібрала про нього всю інформацію: від бізнесу до приватного життя.

Віктор Соколовський.

П’ятдесят п’ять років.

Власник логістичної групи, будівельних компаній і ще десятка підприємств, про які в медіа писали з обережною повагою.

Жодних скандальних фото. Жодних відвертих інтерв’ю. Жодних дурних посмішок на камеру. Лише холодний погляд чоловіка, який звик перемагати.

Я збільшила фото.

Сталева сивина на скронях. Різкі риси. Очі справжнього підприємця — глибокі, чіпкі, здатні за частку секунди оцінити вартість будь-якої речі чи людини. Ліза була схожа на свою матір — красива, яскрава, хаотична. А він… Він був схожий на лезо.

Мій телефон тихо завібрував. Повідомлення від орендодавця:

«Нагадую про оплату за квартиру до 10-го числа».

Я заблокувала екран. Повільно видихнула.

І саме в цей момент біля входу завмерла охорона. Не демонстративно. Ледь помітно. Але достатньо, щоб люди навколо інстинктивно розступилися.

Він.

Віктор Соколовський вийшов із чорного позашляховика й навіть не озирнувся навколо. Темно-сіре пальто ідеально сиділо на широких плечах. У русі не було поспіху — лише звичка до того, що світ сам підлаштовується під його крок.

Один із чоловіків поруч щось швидко сказав. Віктор навіть не повернув голови. Коротко відповів — і той одразу замовк.

Я мимоволі стиснула стаканчик сильніше. Отже, ось який ти. Чоловік, заради якого люди змінюють тон голосу.

Він зайшов у будівлю. А я залишилася сидіти. Спостерігати. Запам’ятовувати.

***

До четвертої години я знала про нього вже стільки, що могла б написати його неавторизовану біографію — або просто отримати кулю за надмірну допитливість.

Віктор не виходив на обід. Кілька разів біля офісу з’являлися дорогі машини з номерами інших міст. Охорона змінювалася кожні кілька годин.

Я розгорнула на колінах старий блокнот, списаний дрібним почерком. Очі пробіглися по останніх замітках:

«Не їсть у ресторанах — обід привозять з особистої кухні».

«Пунктуальний».

Остання нотатка була підкреслена двічі: «Не прощає помилок. Нікому».

О 16:48 двері бізнес-центру знову відчинилися. Я одразу випросталася.

Він ішов швидко. Поруч — двоє чоловіків у темних пальтах. Віктор щось коротко кинув, навіть не дивлячись на них, і попрямував до автомобіля.

Mercedes-Maybach S-Class. Чорний. Ідеально чистий. Машина виглядала так, ніби вартувала більше, ніж усе моє життя.

Водій миттєво відчинив дверцята, але Віктор несподівано жестом зупинив його. Він сам сів на водійське місце.

Автомобіль плавно рушив. Я різко підвелася.

— Чорт…

Залишки кави перекинулися на стіл, але мені було байдуже. Я вибігла з кав’ярні й майже полетіла до своєї «Мазди».

Стара.

Вицвіла.

З подряпаним бампером і тріщиною на правій фарі. Поруч із Maybach вона виглядала як бездомний пес біля породистого вовка.

— Давай… ну ж бо!

Ключ провернувся. Нічого. Я стиснула зуби так, що заболіли щелепи. Ще раз. Двигун кашлянув і затих.

— Не смій зараз підводити мене!

Втретє. Машина здригнулася всім корпусом і нарешті загурчала. Я одразу рушила.

Maybach уже виїжджав на проспект. Мені довелося триматися через три машини на відстані, щоб не привертати уваги. Серце билося занадто швидко.

Що я взагалі роблю?

Нормальні люди не стежать за мільярдерами.

Нормальні жінки після розлучення плачуть у подушку й шукають психолога.

А я їхала за чоловіком, якого бачила вдруге в житті, і планувала використати його у своїй помсті.

Місто повільно залишалося позаду. Скляні висотки змінилися сірими складами. Потім — заправками. Потім — майже порожньою трасою. Небо затягувало важкими хмарами.

Maybach навіть не пригальмовував. А стрілка рівня пального в моїй «Мазді» повзла вниз.

Я вилаялася крізь зуби. Тільки не зараз. Ще кілька кілометрів…

І лампочка засвітилася.

Червона.

Ненависна.

— Ні…

Машина смикнулася. Ще раз. Maybach уже зникав у далині. Я натиснула на газ сильніше.

Марно.

За хвилину двигун остаточно захрипів і затих.

***

Тиша в салоні стала майже образливою. Я повільно сперлася лобом об кермо.

— Ідеально, Олено. Просто ідеально.

За вікном тягнулася порожня траса. Десь далеко миготнули задні вогні Maybach — і зникли.

Я дістала телефон. Інтернет ловив погано, але все ж працював. Я відкрила карту, подивилася маршрут.

Маленьке село.

Лісосмуги.

Поля. 
І…

Я насупилася. Іподром. Єдиний великий об’єкт за містом. Кінний клуб «Гетьман».

Я повільно випросталася.

І раптом усміхнулася.

Не тому, що день був вдалим.

Навпаки, усе летіло шкереберть.

Але вперше за довгий час я відчула, як всередині спалахнуло хижацьке передчуття.

Отже, Вікторе Соколовський… Тепер я знаю, куди ти тікаєш від свого ідеального світу.