П'ята. Віктор

О дев’ятій ранку місто вже задихалося в заторах.

Мокрий асфальт блищав після нічного дощу, автомобілі повільно тягнулися центральним проспектом, нервово сигналізуючи одне одному. Люди поспішали на роботу з такими обличчями, ніби понеділок був їхньою особистою образою.

Я вийшов із Maybach біля бізнес-центру «Sokolovskyi Tower».

Скляна будівля височіла над вулицею холодною темною брилою. Без зайвої помпезності. Саме так, як я люблю.

Водій уже хотів відчинити мені двері, але я зробив це сам.

Темно-графітовий костюм сидів ідеально. Я поправив манжету сорочки, і на зап’ясті блиснув Patek Philippe.

Я не люблю метушні.

І не люблю людей, які запізнюються.

Охоронець біля входу миттєво випростався.

— Доброго ранку, Вікторе Івановичу.

Я коротко кивнув і зайшов усередину.
У холі пахло кавою, дорогим деревом і чистотою. Працівники замовкали, коли я проходив повз. Не через страх.

Через дистанцію.

Люди завжди відчувають, кого не можна торкатися без потреби.

Біля ліфта вже чекав Андрій.

Темно-синій костюм. Планшет у руках. Спокійний, зібраний вигляд людини, яка давно живе роботою.

— Доброго ранку, Вікторе Івановичу.

— Ранок добрим не буває, Андрію.

Кутик його вуст ледь смикнувся.

У ліфті він одразу почав доповідати:

— На одинадцяту підтверджено зустріч із «Дніпро Логістик». На дванадцяту перенесли відеоконференцію з Одесою.

Я слухав мовчки. Спав сьогодні години чотири. Не більше.

***

Мій кабінет займав майже весь верхній поверх.

Панорамні вікна.

Темне дерево.

Шкіра.

Графітові стіни.

Я не терплю мотлоху. Лише речі, які мають сенс.

Я кинув пальто на спинку крісла й сів за стіл. Після вихідних на мене вже чекали звіти.

Папки.
Документи.
Цифри.
Проблеми.

Андрій поставив переді мною каву з молоком. Без цукру.

— Дякую.

Він не поспішав іти геть. Поганий знак.

— Що ще?

Андрій відкрив планшет.

— Є питання щодо витрат за кредитною карткою Лізи.

Я повільно відкинувся в кріслі. Всередині вже з’явилося знайоме виснаження.

— Наскільки все погано?

— За останні три дні було знято великі суми готівки. Також оплачено бронювання готелю на Кіпрі. — Він зробив коротку паузу. — На місяць. Для двох осіб.

Я заплющив очі на секунду. Знову. Черговий чоловік, який випадково «закохався» у дівчину з безлімітною карткою.

— Дізнайся про нього все. Хто він? Чим дихає?

— Добре. Далі.

Андрій кивнув.

— Проблеми з логістичною базою в області. Двоє водіїв не вийшли на роботу. Один із них використовував маршрут для перевезення «лівої» продукції.

Я відкрив папку. Очі миттєво зачепилися за цифри.

— Далі.

— Начальник бази, ймовірно, махлює з паливом. Закупівлі бензину значно перевищують фактичний кілометраж машин.

Я перегорнув сторінку. Цифри не брешуть. Люди — постійно.

— Аналітичний відділ уже перевіряє документацію, — продовжив Андрій. — Але це може бути або масштабна крадіжка, або навмисний тиск на ваш бізнес.

Конкуренти. 
Я майже не сумнівався.

Вони завжди працювали брудно. Обережно. Опосередковано.

Я повільно кивнув.

— Добре. Працюйте.

Андрій уже хотів вийти, але я додав:

— І з’єднай мене з Лізою.

Помічник ледь помітно зітхнув. Наче знав, як закінчиться ця розмова.

***

Гудки були довгими. Потім — музика. Чийсь сміх. І нарешті голос доньки:

— Алло-о-о, тату.

Вона завжди говорила так, ніби життя — це нескінченна вечірка.

— Доню, як справи?

Пауза. Незручна. Ми давно розучилися нормально говорити.

— Все гаразд, тату.

Я дивився у вікно на місто. Колись вона бігла до мене маленькими ніжками з плюшевим ведмедем у руках. А тепер між нами залишилися лише гроші й короткі дзвінки.

— У тебе проблеми? Ти багато зняла з картки.

— Та ні, все чудово. Ти ж знаєш, як я люблю сумочки й туфельки.

Я заплющив очі. Так. Знаю. Бо сам зробив її такою. Коли вона була маленькою, я компенсував свою відсутність подарунками.

Найдорожча лялька.

Новий телефон.

Ювелірні прикраси.

Подорожі.

Все, крім часу.

Я будував бізнес. І непомітно виростив дівчину, для якої любов стала еквівалентом грошей.

— Де ти зараз?

— Відпочиваю з хлопцем.

Звісно.

— Через місяць зустрінемося, добре? У мене все супер. Па, тату. Я зараз іду на масаж.

Гудки.

Я повільно опустив телефон. І лише важко видихнув.

***

До вечора я провів чотири зустрічі. Підписав документи. Вислухав партнерів. Переглянув звіти щодо логістичної бази.

І чим довше дивився на цифри — тим чіткіше розумів: це не випадковість.

Хтось або краде в мене під носом, або перевіряє, наскільки далеко може зайти.

О 16:30 я закрив останню папку. Понеділок видався виснажливим. Я підвівся й повільно розім’яв шию. Покликав Андрія. Помічник одразу зайшов до кабінету.

— Я поїду за місто.

— Добре.

— Якщо буде щось важливе — я на зв’язку.

— Зрозумів.

Я взяв ключі від авто. І вже за двадцять хвилин Maybach м’яко ковзав дорогою за межами міста.

Поля. 
Лісосмуги.
Сіре небо.

Лише тут ставало тихо.

Лише тут я міг думати.

Без людей. 
Без цифр. 
Без брехні.

Попереду вже виднівся іподром.