Четверта. Олена

Ранок почався не з кави. 
З інформації.

Я сиділа за кухонним столом, туго затягнувши волосся стрічкою — так, що шкіра на скронях натягнулася. Це тримало мене в тонусі й не давало розслабитися.

Перед собою я поклала телефон, а поруч гудів старий ноутбук, наче втомлений двигун. Його корпус був гарячим, як і повітря в кімнаті, хоча вікно стояло навстіж. Але холод не заходив усередину. Мабуть, йому тут більше не було місця.

Я зробила ковток кави. 
Гірка. Без цукру.

Навіть не пам’ятала, коли перестала його додавати.

Я знову відкрила профіль Лізи.

Тепер я дивилася на нього не як жінка на суперницю, а як мисливець, що вистежує здобич. Відео, фото, коментарі… Я не поспішала, вдивляючись у кожну дрібницю.

Відмотавши стрічку на п’ять років назад, я нарешті знайшла те, що шукала — відео з ювілею її батька. П’ятдесятиріччя. Спершу вона співала для нього, але в тому співі було значно більше любові до себе, ніж до іменинника. Проте головні кадри почалися пізніше. Вечірня частина святкування: розкішні інтер’єри, впливові гості, дзвін кришталю. Гості піднімали келихи за Віктора Івановича…

Соколовського Віктора Івановича.

Картинка того вечора вражала: дорогі автівки, жива музика, «золота» молодь і серйозні люди в костюмах, чиї прізвища зазвичай миготять у ділових новинах.

Я завмерла, знайшовши його профіль у соцмережах. Пальці зависли над екраном. Віктор…

Я повільно вдихнула й натиснула на посилання. Профіль закритий. Звісно.
Але інтернет пам’ятає все.

Я відкрила пошукову систему: новини, статті, архіви фотографій.

І я знайшла.

***

На екрані був той самий чоловік із відео.
Його обличчя здавалося різким і чітким, ніби висіченим із каменю. Сивина на скронях лише додавала йому статусу, а холодні очі дивилися не в камеру, а кудись повз неї — так дивиться людина, яка не звикла нікому нічого пояснювати.

Я повільно провела пальцем по екрану, вивчаючи кожну літеру:

Ім’я.
Прізвище.
Назви компаній.
Оцінка статків.

Я читала швидко, жадібно запам’ятовуючи кожну цифру та факт. Але найважливішим виявилося інше. В одному з архівних інтерв’ю Віктор Соколовський зізнався, що терпіти не може фальші: «Я побудував бізнес на металі. Метал не вміє брехати. Він або витримує навантаження, або ламається».

— Ось ти який… — тихо прошепотіла я.
Тепер я знала його головну вимогу до світу.

Він був не просто багатим — він був системою. Людина, яка не просить, а бере своє.

Я відклала телефон і склала руки перед собою. У кімнаті панувала тиша, і в цій тиші план почав формуватися сам собою.

Не різко.
Не емоційно.
А холодно й розважливо.

***

Я повернулася до столу, взяла ручку та старий блокнот. Писати було простіше, думки ставали чіткішими, набуваючи форми на папері.

Віктор.
Пауза.

Слабкості:
Я зупинилася на мить, обмірковуючи, і вивела лише одне ім'я:

Ліза.

Поставила тверду крапку.

Маршрути. 
Місця. 
Звички.

Кожне слово лягало на папір рівно й акуратно. Я не поспішала. Те, що відбувалося зараз, більше не було емоційним поривом.

Це була робота.

***

Я підняла голову й подивилася у вікно. День тільки починався. Місто рухалося, жило своїм звичним ритмом, і вперше за довгий час я відчувала, що рухаюся разом із ним.

Я більше не наздоганяла втрачене. Я сама обирала напрям.

Я закрила блокнот і впевнено поклала руку зверху.

— Отже, мені не можна ламатися, — прошепотіла я, закриваючи ноутбук.

На моїх губах з’явилася ледь помітна усмішка. Цього разу я не була жертвою.

Я вже взяла відпустку на роботі «за сімейними обставинами». Звісно, я не зізналася колегам, що мене покинув чоловік. Просто сказала, що мені потрібна перерва. Я й так рідко використовувала вихідні, тож жодних заперечень не виникло.

Тепер у мене був час. У мене було ім’я. І, головне, у мене був план: дізнатися про Віктора все, щоб він власноруч зламав Ігоря.

***

У неділю вдень він зіпсував мені настрій своєю появою. Ігор заїхав за залишками речей. На ньому було нове худі з логотипом бренду, який обожнювала Ліза.

— Все ще злишся? — запитав він, пакуючи кросівки. — Олено, зрозумій, життя коротке. Я просто хочу бути щасливим. Хіба я не маю на це права?

— Маєш, Ігорю, — я спокійно спостерігала за ним, прихилившись до одвірка. — Кожен має право на те щастя, на яке він заслуговує.

— Ось! — він переможно всміхнувся. — Радий, що ти це зрозуміла. До речі, Ліза хоче познайомити мене з батьком наступної суботи, одразу після відпустки.

Я поцікавилася, наскільки вони їдуть. Ігор із гордістю вимовив: «Місяць на Кіпрі». Додав, що майбутній тесть — людина важка, але Ліза «обкрутить його навколо пальця».

Я ледь помітно посміхнулася:

— Вона талановита дівчинка. Удачі тобі з тестем.

Коли за Ігорем вкотре — і тепер уже востаннє — зачинилися двері, я відчула не біль, а дивний сталевий азарт. Підійшла до календаря й обвела суботу червоним маркером.

Це не була дата моєї поразки. Це був день, коли я почну вчити Ігоря та Лізу новому слову.

Це слово — «наслідки».