Третя. Олена

Ніч накрила місто, але я не вмикала світла.

Темрява була чеснішою.

Я пройшла до спальні й сіла на край незастеленого дивана. Пальці самі потягнулися до телефону. Екран спалахнув різко, боляче вдаривши по очах.

Відкрила публікацію. Ігор сидів за кермом, вів авто вечірніми вулицями, а Ліза знімала відео й весело щебетала — з тією легкістю, яку неможливо підробити.

— Дівчата! Ви не повірите, куди мій коханий, — камера розвернулася на обличчя Ігоря, — везе мене відпочивати?

Об’єктив ковзав її молодим обличчям: порцелянова шкіра без жодної вади, ідеально окреслені вилиці, підсвічені хайлайтером, що мерехтів у світлі фар. Чітко окреслені губи — пухкі, волого-глянцеві, наче щойно з кабінету косметолога. Очі з накладними віями здавалися занадто великими, ляльковими, а кожен помах густих чорних ворсинок виглядав неприродно важким.

Ідеально. Вивірено. Наче кожен рух був відрепетируваний перед дзеркалом сотні разів. Вона знову перевела камеру на Ігоря, який звабливо усміхався своїй юній обраниці. Знову ракурс на неї, вибух емоцій: широка білосніжна посмішка, в якій не було ні краплі щирості — лише професійна навичка подобатися об’єктиву.

— На Кіпр, дівчата! — з’явилася заставка з яскравими фотографіями готелю та лазурового басейну.

Потім Ліза нахилилася до нього й демонстративно поцілувала на камеру:

— Дякую, любий! — вона грайливо підмигнула в об’єктив і заторохтіла далі, закликаючи підписуватися на її сторінку та ставити лайки під відео.

Я з гіркотою в роті дивилася на це безтурботне життя. Він знайшов, за чий рахунок відпочити. Поки я відкладала гроші на Одесу, і нам усе одно не вистачало.

Я відклала телефон.
Різко. 
Наче обпеклася.

Але рука повернулася назад майже одразу.
Я відкрила наступне відео з хештегом #LIZA.

Потім ще одне.

І ще.

***

Час перестав існувати.

Були тільки кадри.

Ресторан.
В автівці.
Косметика.
Подарунки.

Сумка.
Я зупинилася. Перемотала назад.

З екрана знову почулося:

— Дівчатка, ви не повірите… — її голос був дзвінким, легким, дещо штучним. — Я нарешті знайшла ідеальну сумку.

Вона повернула камеру, демонструючи покупку з усіх ракурсів.

Я вдивлялася в деталі. Шкіра. Темна. Гладка. Без кричущих логотипів на пів сумки. Я наблизила зображення, затамувавши подих.

Bottega Veneta.

— І так, вона коштує як крило літака, але… — вона грайливо підморгнула в об’єктив. — Я ж цього варта, правда?

Відео зациклилося, а я продовжувала дивитися на нерухомий кадр.

Сумка. Темна шкіра. Брендова. Дорога.

Я не була експерткою, але знала достатньо: це куплено не за його кошти. В Ігоря ніколи не було таких грошей, а якщо й з’являлися — він витрачав їх на свої безглузді «проєкти».

Я відчула, як усередині щось змінюється.

Прокинулася «чуйка»: за цим фасадом розкішного життя прихована таємниця. Хтось її спонсорує.

***

Я провела пальцем вгору.

Наступне відео.

Ресторан.

Світло приглушене. Свічки. Скло. Білосніжна скатертина.

Вона сиділа навпроти.

Ігор — поруч. Його рука лежала на її спині. Вільно. Звично. Наче вона завжди там була.

Я зупинила відео. Збільшила зображення.
Його обличчя. Він усміхався. Не так, як зі мною. Легше. Простіше. Наче з нього зняли важку ношу.

Я торкнулася екрана. Ледь провела по його обличчю, наче могла відчути шкіру, вуста, посмішку.

Відео продовжилося. Вона нахилилася до нього, щось прошепотіла. Він засміявся. По-справжньому.

Я вимкнула звук. Рух губ став беззвучним. Коментарі під відео сипалися один за одним:

«Ідеальна пара!»
«Він такий гарний...»
«Де знайти такого чоловіка?»

Я ледь усміхнулася. Болісно.

Як швидко люди вигадують історії, яких не існує.

***

Я підвелася й підійшла до вікна. Скло було холодним. Я притулилася до нього чолом.

Стояла із заплющеними очима непохитно, наче намагалася витерти зі спогадів ту усмішку. Повільно видихнула.

— Добре, — прошепотіла я.

Голос прозвучав чужо.

Я дізнаюся все про цю жінку та про весь її світ, у який ти застрибнув, мій любий. Дізнаюся про всі  її скелети у шафі. І цього разу я не буду тією, кого залишають.

Я повернулася до дивана й знову взяла телефон. Цього разу — повільніше. Контрольовано.

Відкрила її профіль.

Підписників — десятки тисяч. 
Фото — сотні. 
Життя — виставлене напоказ. 
Але щось було не так.

Я гортала повільніше.
Дивилася уважніше.

У ранніх публікаціях були дорогі подарунки, навіть відео з білим «мерседесом», прикрашеним червоним бантом. Але Ігоря в тих кадрах не було. Він з’явився на початку літа й зраджував мене три місяці. А ті відео — зимові та весняні.

У неї точно є «папік» із грошима.

Я дивилася вже не на неї. 
Деталі. Завжди придивляйся до деталей.

***

Знайшла. В одному з відео вона хизувалася кімнатами у квартирі — і це точно було не орендоване житло.

Занадто просторо, занадто дорого: високі стелі, панорамні вікна, крізь які місто здавалося іграшковим.

Раптом мою увагу привернула деталь. Годинник на чоловічій руці. Він з’явився у кадрі лише на мить, але цього виявилося достатньо.

Я затамувала подих, повернула назад і максимально збільшила зображення.

Patek Philippe.

Повільно видихнула, відчуваючи, як серце починає битися об ребра. Ігор не міг би купити таке, навіть якби продав усе, що має. Навіть якби продав власну нирку.

А за мить у кадрі з’явився він.

Не Ігор. 
Інший.

Чоловік стояв на задньому плані, ледь помітний у глибині кімнати, але його постава видавала все. Те, як він тримав руки, як впевнено стояв, як дивився — у кожному русі відчувалася влада.

Я знову зупинила відео й наблизила обличчя. Пікселі почали розсипатися, зображення стало зернистим, але я примружилася, намагаючись вхопити суть.

Сивина на скронях, бездоганно посаджений костюм і погляд, від якого ставало холодно.