Розділ 27

Ранок почався з дрібниць. З чайника повільно здіймалася пара, сусідка шаруділа пакетами, десь у коридорі хтось поспішно біг у душ, грюкнувши дверима так, що задрижали наші кружки на полиці. Я сиділа на підвіконні гуртожитку з теплим стаканчиком чаю в долонях і намагалася привести до ладу думки. Сьогодні — перша «справа». Не семінар і не умовна задачка, а жива історія людини, якій не заплатили. З одного боку — наче дрібниця, з іншого — хтось працював, стояв на ногах у зміні, рахував чайові, а на виході почув «стажування не оплачуємо».

Я гортала в телефоні нотатки: список питань до дівчини, пам’ятка про конфіденційність, поради Алекса — «говоріть коротко, не перебивайте, не обіцяйте того, що не можете виконати». І все одно в голові дзижчало від хвилювання. Не через те, що скажу не так. Через те, що тепер ми з Алексом будемо поруч довше, ніж одна пара. Робота — і все, але серце не читає інструкцій.

До обіду я вже кілька разів змінювала план на день, щоб усе встигнути: дві пари, коротка перерва, о 17:10 — бібліотека, читальна №3. Я зібрала волосся у хвіст, обрала просту сорочку і джинси — виглядати хочеться доросліше, ніж я себе сьогодні відчуваю.

Перед другою парою я спустилася в буфет по воду. У коридорі, біля дошки оголошень, стояли знову ті ж дівчата з паралельної групи й… Даша. Вони сміялися над чимось, а потім одна з них ткнула пальцем у свіже повідомлення: «Відкрита лекція. Спікер — Марина К. Тема: “Конфлікт інтересів у вищій освіті: погляд практики”. Дата перенесена. Завтра. Відвідування — обов’язкове для всіх студентів курсу».

— О, тепер точно без варіантів, — сказала одна з дівчат.
— І нас теж примушують, — кинула інша.
— Клас, — Даша усміхнулась і нахилилася ближче, щоб сфотографувати оголошення. — Я давно хотіла її послухати.

— Привіт, — я підійшла на відстань «ніби випадково», але ми обидві знали, що не випадково.
— Привіт, — коротко кивнула Даша. — Бачила? Завтра всім треба прийти.
— Так, — я стиснула пляшку з водою. — Прийду.

Я чекала, що вона спитає щось ще. Але вона вже повернулася до подруг і продовжила обговорювати «круті лекції». Я відійшла. Вона ігнорує мене, в гуртожитку ми майже не перетинаймося, а якщо й вона приходить, то постійно з кимось розмовляє по телефону. Наче нічого й не сталося. А всередині трошки кольнуло.

О п’ятій ми зібралися в читальній. Я прийшла раніше: перевірила, чи є вільні розетки, розклала ручки, блокноти, поставила воду й паперові стаканчики. У залу увійшли Катя, Олег і Настя — уже своя міні команда. Вони сіли без зайвих жестів; розмови тихі, робочі. За хвилину з’явився Алекс. У звичайній сорочці, без піджака, з тонкою синьою папкою в руках. Лише очі сьогодні були трохи м’якші, ніж учора.

— Привіт, — сказав він і кивнув нам усім. — П’ять хвилин на підготовку. Потім заходить дівчина.

Ми колом проговорили план. Алекс повторив прості правила, щоб кожен з нас відчув межі:

— Ми не обіцяємо повернути гроші. Ми обіцяємо спробувати.
— Ми не знімаємо нічого на камеру, не ведемо приховані записи. Ми слухаємо, ставимо уточнювальні питання, конспектуємо.
— Ми не піднімаємо голос, не оцінюємо, не коментуємо стиль життя.
— І головне — ми бережемо все, що почуємо. Це не історія для сторіз. Це історія для рішення.

Він говорив не як «начальник», а як старший, який стоїть поряд — рукою майже торкається плеча, але не торкається, щоб не підказувати відповідь.

Я зустріла його погляд, він на мить затримався на мені й ледь пом’якшив голос:
— Рито, якщо вона розгубиться, підхопиш розмову. У тебе добре виходить говорити «по-людськи».

Це було і компліментом, і тихим: «я тобі довіряю». І від цього стало спокійніше.

Двері відчинилися тихо. Дівчина — років двадцяти, світла худі, пальто на згині руки, в пальцях стискає телефон, як рятувальний круг. Поруч із нею подруга, темніше волосся, зібране в тугий хвіст.

— Привіт, — сказала я першою і запропонувала сісти ближче до торця столу, де м’яке світло лампи. — Мене звати Рита. Це — Катя, Олег, Настя. А це — наш куратор, Олександр. Ми працюємо разом.

— Я Саша, — тихо відповіла вона. — А це — Марта. Вона була зі мною в тій зміні.

— Чай, вода? — я посунула до них стаканчики. — Все просто: ми слухаємо, записуємо, нічого не поширюємо й нічого не обіцяємо, крім того, що зробимо все, що в наших силах. Добре?

Дівчина кивнула. Руки тремтіли трохи менше.

— Розкажи, як все було, — м’яко попросив Алекс. — Почни з того, як ти туди потрапила.

Саша почала з оголошення: «Потрібні офіціантки, гнучкий графік, оплата щотижня». Прийшла, менеджер сказала: «Тиждень стажування, потім офіційно». Відпрацювала три повні зміни й одну коротку, по факту — як усі. В кінці тижня — «ти нам не підійшла, вибач». Гроші — нуль.

— А в переписці є щось про оплату стажування? — уточнила Катя, не перебиваючи.
— Вона писала «оплата раз на тиждень». Про стажування — ні слова, — Саша дістала телефон. — Я зберегла скріни.

Олег взяв телефон акуратно, але не торкаючись зайвого:
— Зроблю копії й збережу з датами. Поверну за хвилину.

— Чи були свідки, що ти працювала повноцінно? — спитала я. — Марта, ви були на зміні?
— Так, — відповіла Марта. — Вона робила все, як ми: зал, бар, підмітала. Ніхто не казав, що «стажер».

— Чи є графік змін? Фото? — тихіше запитала Настя.
— Є, — Саша показала ще кілька скрінів. — І ще… — вона ковтнула, — мене принизили при всіх, коли я спитала про гроші. Сказали, що я «нахабна».

У цей момент я відчула, як всередині підіймається хвиля злості. Ніби хтось стиснув мені ребра зсередини. Я подивилася на Алекса — він слухав, не перебивав, тільки іноді коротко кивав, ставлячи уточнювальні запитання («хто саме сказав», «чи були камери», «чи є збережені розклади»). Його спокій не дратував — він тримав для нас усіх стабільність.

— Добре, — підсумувала я, коли ми зібрали первинні дані. — Наш план такий: ми оформлюємо твою історію коротко — що, коли, хто. Збираємо всі скріни й фото. Потім зв’язуємося з власником або менеджеркою із простим проханням: виплатити те, що зароблено. Без погроз і скандалу. Якщо не вийде — будемо думати далі. Але почнемо з мирного.