Розділ 26

Ранок почався несподівано. Аудиторія гуділа, як вулик: хтось перешіптувався про те що пішли чутки про «новий проєкт», хтось жартував, що знову нам підкинули паперову роботу. Я намагалася зосередитися на конспекті, коли відчинилися двері й зайшов Алекс.

У руках — кілька тек, телефон, рухи впевнені, але спокійні. Він поставив папери на стіл і окинув нас поглядом.

— Добрий ранок. Є новина, — почав він рівно. — Факультет запускає пілотну "юридичний офіс". Це означає, що ми будемо працювати не з «вигаданими задачами», а з реальними ситуаціями студентів і працівників університету.

У залі стало тихіше. Я навіть перестала кліпати.

— У вас буде шанс відчути, як це працює поза підручниками: з документами, дедлайнами, живими людьми, — продовжив він. — Це шанс навчитись і зрозуміти, чи готові ви до справжньої практики.

Питання посипалися відразу.
— А це буде як залік?
— Це вплине на оцінку?
— Ми будемо зустрічатися з людьми особисто?

Алекс відповідав спокійно, не перебиваючи:
— Це буде окремо від оцінки. Ваші дії впливатимуть на результат — для реальної людини. Так, доведеться зустрічатися. І так, потрібно буде бути обережними з інформацією.

Я слухала, і всередині з’являлося щось схоже на тривогу й захват одночасно. Це вже не було грою.

— Щоб координувати роботу, — Алекс зробив паузу, — потрібна одна людина від групи. Той, хто буде зв’язковим між нами і студентами, хто збиратиме й розподілятиме завдання. Вирішуйте ви.

Я не встигла й рота відкрити, як хтось із задньої парти гукнув:
— Рита!

Кілька інших підтримали. Я відчула, як серце зупинилося й різко пішло вгору.

— Якщо більшість не проти, — підсумував Алекс, — координатор — Маргарита.

Погляди звернулися до мене. Я спробувала всміхнутися, хоча всередині все пекло. «Чудово. Тепер він точно буде на кожному моєму кроці», — подумала я. Але водночас було відчуття гордості: вони справді мені довіряють.

Коли всі піднялися, я зібрала свої зошити повільніше, ніж завжди. І я відчула як Алекс підійшов.

— Вітаю, координаторко, — без іронії.
— Можна було обійтися без цього, — буркнула я.
— Не можна, — він ледь всміхнувся. — Бібліотека, читальна зала №3. Сьогодні о 17:10. Є перший кейс.
— Сьогодні? — автоматично глянула на розклад.
— Так. Поки «гаряче», — коротко кивнув. І вже тихіше: — На території тільки робота. Пам’ятаєш.

Пам’ятала. І прийняла.

До наступної пари залишалося десять хвилин. Біля дверей я почула:
— Ну тепер точно «улюблениця», — Катя хихикнула, але без злості, радше за інерцією.
— А ти хотіла б? — спитала її Настя.
— Хотіла б не горіти дедлайнами, — знизала плечима Катя. — Але якщо чесно — Рита вміє тягнути людей. Давайте вже працювати, а?

Мені полегшало. З Катіною прямотою простіше.

На другій парі я намагалася не думати ні про 17:10, ні про те, як виглядатиме вечір. Виходило так собі. Телефон мигнув: повідомлення від старости — «створила чат офісу». Ще мигнув: «Рито, додала тебе адміном». Я поставила «без звуку» й закрила екран.

На великій перерві зайшла в буфет за водою. У черзі Даша. Не сама: з нею дві дівчини з паралельної групи, ті самі, що люблять «коментувати все». Даша сміялася їхнім жартам, вони їй теж.

— Привіт, — сказала я.
— Привіт, — відповіла вона, але якось поверхово. — Чула, тебе координатором призначили?
— Група обрала, — виправила.
— Ага. — Вона відвернулася до подруги: — Нам два капучино, один без цукру.

Одна з дівчат глянула на мене через плече: коротко, оцінно. Наче міряє, чи по фігурі сидить новина.

— Завтра в мене пара з новою викладачкою, — кинула Даша вже мені. — Кажуть, буде цікаво. Ну… тема така, гаряча.
— Я рада за твою програму, — сказала спокійно. — Побачимося ввечері в гуртожитку?
— Подивлюсь по настрою, — відповіла і вже переключилася на розмову з ними.

Було б неправдою сказати, що не вкололо. Але я вирішила не чіплятися: зараз кожна зайва емоція — як спалах. Взяла воду в рюкзак, обличчя — нейтральне. Тримаю в середині спокій та ритм.

Вечір настав швидко. 17:10 — читальна зала №3. Тепле світло ламп, високі дерев’яні столи, тихий шелест сторінок від інших студентів. Я прийшла першою, розклала роздруківки. До мене приєдналися Катя, Олег і Настя. Ми чекали.

Алекс увійшов рівно вчасно. Спокійно, впевнено, поставив свою теку на стіл.

— Отже, — сказав він, — ми працюємо над першим кейсом.

Він розповів: дівчина-студентка працювала офіціанткою без договору. Їй не виплатили зарплату. Є переписка, графік змін, свідки.

— Це дрібниця для суду, але велика несправедливість для неї, — пояснив Алекс. — Наша задача: зібрати факти й допомогти їй повернути чесно зароблене.

Я вперше відчула, що це справді важливо.

Ми розподілили ролі: хтось перевіряє факти, хтось спілкується з дівчиною, я маю вести всі протоколи й координувати. Алекс підсумував:
— Це не гра. Якщо ми зробимо помилку — вона залишиться без грошей. Якщо зробимо правильно — вона їх отримає. І тому вся інформація має залишатися в нас. Жодних постів у соцмережах, жодних пліток. Ми відповідаємо за людину.

Його голос був твердим, і мені здалося, що він дивиться саме на мене. Я кивнула, ніби підтверджуючи: «Я зрозуміла». Ми працювали майже дві години: обговорювали, писали, ділилися завданнями. Було відчуття команди.

Коли всі розійшлися, ми залишилися вдвох. Я прибирала папери зі столу, він стояв біля полиці й переглядав каталоги.

— Гарний початок, — сказала я, намагаючись говорити впевнено.
— Це завдяки тобі, — відповів він. — Ти вмієш тримати людей разом.

Я відчула, як щоки знову запалали.

— Просто намагаюся робити те, що потрібно, — знизала плечима.
— Це не «просто», — його голос став м’якшим. — Ти сьогодні була сильнішою за багатьох.

Я дивилася на нього й раптом помітила, як він злегка нахилився вперед, ніби хотів щось сказати, але стримався. Потім він протягнув руку й легко торкнувся моєї долоні. Лише мить.