Розділ 25

Алекс

Я прокинувся раніше, ніж зазвичай, хоча в неділю міг би дозволити собі поспати. Рита ще спала, притулившись лобом до мого плеча, і мені не хотілося її будити. У сонячному світлі, що просочувалося крізь штори тонкими смугами, вона виглядала ще спокійнішою, ніж учора ввечері. Я повільно звільнив руку, аби не розбудити її, накинув футболку й пішов на кухню - зварити каву й подумати про сьогоднішнє.

Сімейні недільні сніданки в нас - традиція, що тягнеться з дитинства. Мама пече свої фірмові сирники з ваніллю, батько обов’язково жартує про мою «стійку холостяка» і питає, коли вже я приведу когось знайомитися. Зазвичай я віджартовувався. Сьогодні - ні. Сьогодні я це роблю. Не планував, не думав, що так швидко, але після нашого з Ритою суботнього «тихого дня» сумніви зникли: хочу бачити її поруч і в цьому колі теж.

— Я вже думала, що ти втік, - почувся сонний голос позаду.
Вона стояла в моїй сорочці, тримаючи другу чашку, волосся розкуйовджене, очі трохи розпливчасті від сну.
— Утікати точно не збираюся, - підлив їй кави. - Готова до зустрічі з моїми батьками?
— А якщо ні?
— Тоді все одно поїдеш, - сказав так, щоб у голосі прозвучала впевненість, а не прохання.

Збиралися швидко. Я ловив її погляд у дзеркалі - там було легке хвилювання, але без паніки. Я відчинив їй двері машини й, коли сідав сам, сказав:
— Не переживай. Вони нормальні.
— Ага, бо батьки завжди нормальні, коли знайомляться з дівчиною свого сина, - пробурмотіла з тією іронією, яка рятує від тремтіння колін.

Дорога зайняла двадцять хвилин - недільне місто було сонним, світло переливалося по капотах сусідніх машин, а в радіо хтось тихо говорив про погоду на тиждень. Батьківський дім стоїть на невисокому підйомі: світлий цегляний фасад, широкі вікна, веранди з дерев’яними перилами, зелені гідрангеї під вікнами й лаванда вздовж доріжки. Сад - мамина територія: яблуні з низькими гілками, вузькі грядки з м’ятою, кущі смородини, на які восени накидаються дрозди. Зліва - теплиця з помідорами, справа - невеличка альтанка, де батько любить читати паперову газету, не з телефона.

У коридорі пахне деревом і свіжим повітрям, на вішаку - татові капелюхи й мамин кардиган, який вона не носить, але любить мати «про всяк випадок». У вітальні - старий сервант із кришталевими склянками, сімейні фото на стіні: я з іграшковим м’ячем у три роки, Ілля з гітарою на випускному, ми в дворі з величезним і смішним собакою, якого нам колись «тимчасово» залишили сусіди - і «тимчасово» розтягнулося на шість років.

Кухня - мамин штаб. Світлі шафки, газова плита, на підвіконні - керамічні горщики з базиліком і тим’яном, на гачку сушиться вафельний рушник. На плиті шкварчить олія, у мисці настоюється творог із ваніллю - запах такий, що іти повз без «ще один, будь ласка» неможливо. Мама вже чекає нас біля дверей.

— Олаксандр, нарешті! - і одразу переводить погляд на Риту. - І ти не попередив!

Я тільки встиг відкрити рота, як мама вже обіймає Риту, ніби знала її все життя.
— Заходь, люба. У нас якраз гарячі сирники. І не слухай цього впертюха - він завжди все робить без попередження.

Батько підводиться з-за столу, високий, спортивний для свого віку, сивина йде йому, очі уважні, але теплі.
— Валерій, — представляється, міцно тисне руку Риті. - Нарешті хоч хтось витягнув цього трудоголіка з купи паперів. Проходьте.

Мама - викладачка літератури у педколеджі, колекціонує листівки з музеїв і підписує на звороті «з ким була і що дивилась». Вона з тих людей, що читають вірші вголос, коли ніхто не просить, і печуть пироги без рецепту, але завжди однаково смачно.

Батько, Валерій Сергійович, усе життя пропрацював в університеті - спершу асистентом, потім доцентом, завкафедри, пізніше - проректором з навчальної роботи. Він знає, як влаштовані університетські «вітри»: де протяги, а де теплі потоки. Багато років сидів на нарадах, де вирішувалося все «без преси»: від бюджетів до етичних колізій. У нього феноменальна пам’ять на обличчя й імена - і ще краща на чужі помилки.

Ілля - мій молодший брат, наш безтурботний та час від часу безробітний айтішник-гурман, що примудряється одночасно писати код і варити пасту «аль денте». Сьогодні він запізнюється, як завжди, але обов’язково прийде зі своїми «спеціальними» джемами й анекдотом, який розсмішить маму до сліз, а тата- змусить зняти окуляри й витерти куток ока, роблячи вигляд, що то «алергія».

Стіл накритий: білі тарілки з тонкою синьою смужкою, мед у банці, сметана, варення з абрикосів, чайник із липою. На блюді - сирники: рум’яні, рівні, як на фото з підручника, тільки краще. Мама дістає ще порцію зі сковороди й сичить:
— Гаряче, не хапайте руками. Алекс, я тебе бачу!

— Ти мене завжди бачиш, - бурчу, але слухняно чекаю.
— Бо в мене очі, як у яструба, - підморгує вона Риті. - І вуха, як у мами.

Рита тихо сміється. Напруга з її плечей сповзає, наче хтось витягнув шпильку з тугого пучка.

— О, я вчасно! - у двері влітає Ілля, тримаючи під пахвою пакет із круасанами. - Я приніс міжнародний скандал із випічкою.
— Міжнародний? - мама піднімає брову.
— Французькі круасани, українське масло, італійська кава - союз трьох країн на нашому столі, - урочисто кладе пакет і цілує маму в щоку. — Рита? — киває на Риту.
— Дуже приємно тебе бачити! Пам'ятаєш, ми бачились в університеті? Молодший, кращий і скромніший, - простягає руку. І сам же не витримує, сміється. - Жартую. Тільки перші два пункти.

— Стіл вже не витримає твій гумор - батько відсуває йому стілець. - Сідай, дипломат із булочної.

Сніданок починається. Мама ставить перед Ритою тарілку, особисто поливає сирники сметаною й додає ложку абрикосового варення.
— Це мій підпис, - каже. - Якщо варення закінчиться, у мене ще дві банки «на випадок кінця світу».

— Кінець світу без абрикосів - сумнівне задоволення, - погоджується Ілля й тягнеться до меду. Банка, звісно, вислизає з рук, медова крапля падає на стіл, котиться до краю. Мама ловить її чайною ложкою в польоті.
— Професійна деформація, - зітхає вона, ніби зловила не мед, а чергову студентську помилку.
— Тому ти завкафедри на кухні, - підсумовує батько. - А ми - скромні виконавці.