Розділ 24

Я прокинулася від тихого стукоту й ледве чутного дзвону чашки об тарілку. Сон був глибоким, затишним, і я навіть не одразу зрозуміла, де знаходжуся. Поступово мозок почав складати картинку з учорашніх фрагментів - його руки, які тримали мене, його поцілунки, гарячі й нетерплячі, шепіт на вухо…

Я лежала на боці, дивлячись на теплий відтінок ранкового світла, яке пробивалося крізь жалюзі. І десь там, на кухні, був він. Мій викладач. Чоловік, з яким я не мала права бути. І водночас - єдиний, у чиїй присутності я відчувала такий неспокійний спокій.

З запаху свіжозмеленої кави я вже здогадалася, що він готує сніданок.
— Не вставай, я все принесу, - почувся його низький голос, коли я обережно ступила босими ногами на холодну підлогу.
— Я не можу лежати, коли хтось працює, - усміхнулась я, притримуючи на собі його футболку, що була мені майже до колін.

Він обернувся, тримаючи в руках турку, і кілька секунд просто дивився.
— Якщо ти ще раз вийдеш до мене в такому вигляді, я забуду про сніданок, - сказав тихо, майже серйозно, але очі сміялися.

Ми сіли за стіл. Сніданок виявився простим: омлет, тост із сиром, кава. Але я ловила себе на тому, що запам’ятовую кожну деталь - як він рухається, як дивиться, як тримає чашку.
— У дитинстві я ненавидів омлет, - раптово зізнався він. - Батько примушував: “Білок це сила”. Я тоді думав, що сила - це вміння не показувати, що тобі несмачно.
— А тепер?
— Тепер сила - визнавати, що іноді хочеться просто тосту з сиром, - підморгнув і підсунув мені тарілку. - І не ділитися шоколадом. Про це поговоримо пізніше.

Я сміялася, а він, здається, ловив звуки мого сміху так, ніби вперше їх чув.
— Розкажи щось про себе, чого я не знаю, - сказала я.
— Я не вмію спати в тиші. Завжди вмикаю музику дуже тихо. Джаз або дощ. Ти?
— Я колекціоную листівки з неба: світанки, сутінки, грози. Роблю фото й друкую маленькими, ховаю в книжки.
— Тобі личить колекціонувати небо, - відповів він без посмішки, але з тією м’якістю, від якої в грудях відразу ставало тепло.

— У мене є ідея, - сказав він, коли ми доїдали. - Так як сьогодні субота, давай нікуди не підемо. Жодних пар, жодних людей. Просто ми.
— А якщо я мала плани? - піддражнила я.
— Тоді скасуй, - відповів він без тіні сумніву.

Після сніданку ми перебралися у вітальню. Я дістала кілька дисків з фільмами, які лежали на полиці.
— Класика чи новинки?
— Якщо класика - засну, - сказала я.
— Якщо новинки - засну я, - відказав він.
— Компроміс: фільм на фоні, - підсумувала я. - Розмови - у фокусі.
— Погоджуюсь з умовою: тоді принаймні попкорн.
— У мене є кукурудза, але ти чистиш каструлю.
— Домовилися.

У результаті фільм ми так і не подивилися. Він ішов на фоні, а ми говорили. Про дрібниці - улюблені страви, музику, дивні випадки зі студентських часів. Я сміялась, коли він розповідав про те, як під час лекції у нього вимкнувся мікрофон, і він пів години читав матеріал «у порожнечу».
— Студенти були щасливі, - констатувала я.
— До певного моменту. А потім вони зрозуміли, що доведеться прочитати конспект, - усміхнувся він.

Ближче до обіду ми вирішили замовити піцу. Поки чекали кур’єра, я потягнулась до овочів, щоб зробити салат. Він став позаду, майже торкаючись моєї спини, і поправив мою руку на ножі.
— Обережно, - тихо прошепотів Алекс.
Від цього «тихо» мене пройняв електричний струм.
— У нас на факультеті ножі тупіші, - пожартувала я, щоб розрядити хвилю.
— На вашому факультеті - гострі язики, - відповів так само тихо. - Тому ножі тут ні до чого.

Ми їли з коробки, сперечалися, кому належить останній шматок, підписали його “спільний” і намагалися ділити чесно. Потім він раптом подивився на мене довше, ніж потрібно, і в цьому погляді було те, що виходить за межі «суботи без людей». Я витримала - і перевела розмову туди, куди давно боялася зайти.

— Алекс… - я відклала серветку. - Можна я спитаю щось… не дуже зручне?
— Питай, - він відразу посерйознішав.
— Хто така Марина? Точніше… чому у тебе така реакція на неї? Я не про ревнощі, - я підняла долоню, ніби відгороджуючи його від цієї підозри. - Про напруження. І… про те, чому ти змінив роботу.

Він не відвів погляду. Просто зітхнув - повільно, глибоко, як люди роблять перед тим, як відверто говорити.
— Вона була моєю нареченою, - сказав рівно. - Ми працювали разом у юридичній фірмі. Вона прийшла як стажерка, потім - в команду. Розумна, амбітна, талановита. Ми… швидко стали близькими.
— А твої...батьки... як до неї відносилися, - обережно спиталала я.
— Вони не знають деталей. Їм краще так, - у голосі не було гіркоти, лише тверезість. - Робота з’їдає людей не гірше за ревнощі. У нас були справи, дедлайни, перемоги - і ми обоє любили перемагати. Десь між цим я пропустив момент, коли стосунки перетворилися на змагання. Ми почали працювати разом над однією справою, залишалися в офісі допізна, сміялися над дурницями. І одного вечора це сталося. Зв’язок, який спочатку здавався грою, швидко переріс у щось глибше. - Охх... в середині щось гірке з'явилось, але я не хотіла перебивати і звертати увагу на це. 

— Але чим сильніше ми зближувалися, - Алекс продовжив - тим більше я бачив її темну сторону - ревнощі, маніпуляції, потребу завжди бути в центрі. Ми були разом майже рік, я зробив їй пропозицію, а за два тижні до весілля - застав її з колегою. - Як? .... навіть уявити не могла як це...

— Я тоді пішов з роботи. Не через слабкість, а тому що кожен кабінет, кожен стіл нагадував мені про неї. Я не хотів жити серед цих спогадів. Перейшов у викладання, сподіваючись, що там буде простіше.

— А вона?
— Залишилася. Зробила ще кілька сходинок угору. Але повернення сюди, у цей університет… - він знизав плечима. - Думаю, це не про професію.
— Про тебе?
— Про контроль над минулим, - сказав чесно. - Марина вміє виставляти «свої» версії подій як єдині правильні.