Розділ 17

Колись я вірив у стабільність. У межі, за які не варто заходити. У правила.

Я десять років працював у юриспруденції, пройшов шлях від асистента до старшого партнера у великій юридичній компанії. Вранці - костюм, справи, ділові обіди. Увечері - підсумки, документи, графіки. Жодних емоцій. Все чітко. Все по поличках.

А потім з'явилася Марина. Вона була стажеркою. Двадцять три. Мені тридцять два. Амбітна, красива, розумна. І дуже добра акторка. Спершу це виглядало як звичайне наставництво. Вона сиділа поруч у залі засідань, задавала питання, пізно здавала звіти тільки для того, щоб залишитись ще на годину зі мною в офісі.

Я бачив це. І не зупиняв. Сам себе виправдовував: я не перехожу межу. Ми просто працюємо. А потім були вечори. Її пальці, що нібито випадково торкалися моєї руки. Її очі, що шукали мого погляду. Її сміх, надто гучний, надто щирий, надто спрямований саме в мене.

Я піддався.

Відносини тривали майже рік. Ми стали парою. Я навіть зробив їй пропозицію. І був упевнений - це воно. Вперше в житті я дозволив собі думати не головою, а серцем. Історія, яка мала б мати щасливий фінал.

Але Марина була не про любов. Вона була про кар’єру. Про статус. Про вигоду. Вона не була щирою. І я це зрозумів, коли одного разу знайшов у її телефоні листування з іншим партнером фірми. Її слова там були... чіткі. Розрахунок, маніпуляції, подяки за “допомогу з підвищенням”.

Я не влаштовував сцен. Просто зібрав речі і пішов. З роботи. З її життя. З усього, що міг нагадати мені про неї. Найгірше було інше - вона навіть не намагалась мене зупинити. Просто прийняла мій вихід так, ніби його чекала.

Я не сказав батькам правди. Вони досі вважають, що ми розійшлись “через зайнятість”. Мама іноді ще питає про Марину - що з нею, як вона, чи не відновили ми зв’язок.

Я лише усміхаюсь і відводжу очі.

Після того я вирішив: ніяких романів. Особливо на роботі. Особливо з тими, хто молодший. Хто бачить у мені “авторитет”. Бо це завжди про владу. Про підпорядкування. Про ризик.

Я вирішив: мені потрібне нове життя. Я залишив компанію і погодився на запрошення одного давнього друга - теперішнього ректора - викладати в університеті.

Новий старт. Без інтриг. Без любовних ігор.

Але з першої ж лекції я помітив її.

Риту.

Спочатку - погляд. Потім - тон її голосу. Її жести. Її впертість. Її відвертість. Її страх бути слабкою. Її готовність сперечатися, бути гострою, прямою.

Вона не грає роль. Рита справжня. І, можливо, саме тому вона так боляче врізається в мої думки. Але я не можу. Не повинен. Бо один раз я вже переступив межу.