Розділ 16

Я прокинулась із відчуттям… що щось сталося. Таке буває, коли ти прокидаєшся після дуже важкого сну або коли тобі сниться щось надто справжнє - і перші секунди ти не можеш зрозуміти: Це було? Чи тільки наснилося?

Я провела рукою по губах. Вони ще пекли. Від нього. Від його поцілунку. Закрила очі знову. Його руки... гарячі, сильні. Вони тримали мене не як щось делікатне - як жінку. Як бажання. Як гріх. Його губи на моїй шиї - нестримні, зухвалі. А погляд... Той погляд досі стояв перед очима. Темний. Глибокий. Спраглий.

⠀
Я не мала досвіду. Я не знала, як це "має бути". Але я відчувала кожним сантиметром тіла: так має бути саме з ним. Я знала, що ми зробили щось заборонене. Що далі - може бути тільки глибше. Але замість страху в мені пульсувала тільки потреба. Потреба його доторку. Його слів. Потреба знову бути тією, у кого зривається дихання від одного погляду.

Я не хочу порівнювати його з кимось. Бо навіть думки про інших виглядають… блідо. Бо це було не просто пристрасть. Це - він. Алекс.

Я лежала так хвилин десять. Потім встала, кинула погляд у дзеркало. Обличчя… звичайне. Але в очах — новий вогонь. І щось тривожне, як гріх після першої сповіді.

На кухні вже сиділа Даша. З телефоном у руках і чашкою кави.
⠀
— Добрий ранок, моя маленька таємничка, - усміхнулась вона, не відриваючи погляду від екрану. - Вчора тебе ніде не було після презентації. Я навіть подумала, що тебе хтось украв.

⠀Я поставила чайник, намагаючись виглядати байдуже.

— Просто пішла трохи прогулятись. Голова розболілась.

— Угу… - протягнула вона. - А хто ж тоді тебе бачив виходити з корпусу пізно ввечері? І ще казали, ти була не сама.

Моє серце стрибнуло. Я зробила ковток чаю, щоб прикрити паузу.

— Та я просто з одним з магістрів говорила.
— З магістром? - вона підняла брову. - Цікаво. А я думала, може, це… наш викладач з філософії. Такий… суворий, темноволосий… з іменем Алекс.

Я усміхнулась натягнуто.

— Ти багато фантазуєш, Даш.

— А ти багато мовчиш, - її голос став трохи холоднішим. - Я ж твоя подруга. Чи вже ні?

Я нічого не сказала. Але всередині щось кольнуло. Вона підозрює. І, можливо, вона не просто хоче знати. Вона хоче мати вплив.

Даша підійшла ближче, торкнулась мого плеча.
⠀
— Якщо щось серйозне - скажи. Я просто… хочу, щоб ти не влипла.

— Я впораюсь. - тихо відповіла я.

А вона просто усміхнулась. Надто солодко. Надто несправжньо.

Можливо, це перший тріщинка. У стінах довіри. І я не знаю, що небезпечніше - його руки чи її погляди.