Розділ 13

— Щось ти останнім часом напружений, - кинув Остап Григорович, ректор і водночас мій друг, доки ми йшли довгим коридором університету.

— Просто багато роботи, - відмахнувся я.

— Ага. І ще, мабуть, якась симпатична причина, - усміхнувся він лукаво. - Може, мені варто хвилюватися?

Я не встиг відповісти.
⠀
У повороті коридору ми зіштовхнулись з нею. Рита.
⠀
Вона йшла в компанії якогось студента. Той був веселий, тримався надто близько. Сміявся над кожним її словом, нахилявся до обличчя.
⠀
І вона… усміхалась. Не так, як мені. Легше. Але все одно - усмішка.

Щось стислося всередині.

— Вітаю, Олександре Валерійовичу! - підморгнув той хлопець, ніби між нами не було нічого, окрім статусу.

Рита зупинилася. Її обличчя вмить змінилось - очі стали серйознішими, погляд - уважнішим.

⠀
Я не знав, що в мені переважить - професор, який має промовчати, чи чоловік, якого роздирає нестерпна власницька злість.
— Ви вже оцінили мою роботу? - запитала вона, ніби це не Рита відкрито фліртувала зі мнеою минулої ночі в моєму кабінеті.
— Я подумаю над нею ще, - відповів я, глянувши на того хлопця. - А вам, пане... - я навмисно не згадав його імені, - раджу більше часу приділяти курсам, ніж розвагам у коридорах.

⠀
Хлопець знітився. Рита насупилася.
⠀
— Це просто розмова, — сказала вона з викликом.

— Мене не хвилює, як ви це називаєте. Але у вас ще лекція, Маргарито. І спізнення - не вітається.⠀
Вона нічого не сказала, лише обійшла нас. Її очі ковзнули по мені - коротко, обпалююче.
І зникли.

— Знаєш, - озвався Остап Григорович, коли вона пішла, - іноді ти звучиш не як викладач, а як... ревнивий чоловік.
— Не смішно.⠀
— І не схоже на тебе. Це точно просто одна з твоїх... “впевнених студенток”?

Я нічого не відповів. Бо я вже не впевнений ні в чому.

Я повернувся до кабінету, але не міг ні сісти, ні взятись за роботу.
⠀
У голові - не формули, не плани на тиждень. У голові - вона. Рита. Моя студентка. Моя проблема, але водночас неконтрольована спокуса. Причина, чому я вперше за десять років нічого не контролюю.

Як?
⠀
Як вона так швидко стала нестерпно реальною в моїх думках? Я пам’ятаю, як вона в перший день закусила губу. Як зморщила лоб, слухаючи. Як дивилася - не знизу вгору, а прямо, рівно в очі.

І зараз, коли хтось торкнувся її, нехай і просто - рукою до спини, по-дружньому… Мені захотілося розірвати цю руку. А потім я зупинився.

Що зі мною?

Я закриваю очі — і бачу її не у класі. А в моїй постелі.
⠀
Розпущене волосся. Тонка талія. Ті ноги, які я бачив лише мигцем, але вже уявляв, як вони стискаються довкола мене. Губи, які так і просяться, щоб я... Я зупинив себе. Але тіло — не слухається. Моє дихання збилось.
⠀
Ревнощі, потяг, заборонене бажання.
⠀
Вони злились в одну хворобливу пристрасть, яку я не мав права мати. Але я її маю. І відмовлятись уже пізно..і не сильно то й хочеться.
⠀
Уявити іншу жінку? Не виходить. Раніше було легко. Але зараз... Жодна з них не викликала у мені такого тремтіння. Такої потреби зірвати з неї пальто, підняти спідницю, змусити її тремтіти під моїми руками.

Її шкіра.
Її голос.
Її очі, які кличуть — і водночас б'ються.⠀
Це не гра.
Це небезпека.
Я — небезпека для неї.

⠀
Але, чорт забирай…Я ще ніколи так не хотів когось у своєму ліжку. І не тільки у ліжку.
У житті. Поряд.