Розділ 9

Гуртожиток зустрів її не мовчазним затишком, а різким запахом чогось смаженого, криками з коридору й душовою, яка знову не працювала. На третій поверх вона піднімалась мовчки, ковтаючи клубок у горлі.

Двері кімнати ледве прочинились - замок знову заїдав. Вона вперлась у дверну раму плечем, силкуючись проштовхнутись крізь зламану пружину. У кімнаті було душно й тісно, як у коробці, куди хтось нашвидкуруч накидав усе життя - розкидані конспекти, старі чайні чашки, зарядки, що вічно губляться.

— Ну і як вдома? — озвалась її сусідка, не відриваючись від телефону.

— Ніяк, — кинула Рита сухо й почала розкладати речі. Але всередині все кипіло.

Не прості вихідні з мамою, не потрібні та виснажливі думки про Алекса. І все ж її вирішили "добити" -курсова. Її робота злетіла з системи, бо вона не встигла вчасно підтвердити оновлений формат. Усе через банальне непорозуміння - вона просто не прочитала листа вчасно. Система не зберегла чернетку. Її викладачка навіть не вислухала:

— Якщо не вмієте розбиратись в інструкціях - не беріть складні теми.

Вона хотіла крикнути: «Я розбираюсь! Просто я живу в тісному гуртожитку, де нема інтернету, з мамою, яка розбиває мене кожним словом!»
Але - промовчала. Як завжди.

....

Пара.
Аудиторія пахла крейдою та кавою. Люди розсілись по місцях, перешіптувались, а вона сиділа мовчки - з опущеним поглядом і тремтячими пальцями, які ховалися під партою.

Алекс увійшов спокійно. Його сорочка була темно-синьою, рукава трохи підкочені. Він виглядав так, наче нічого в цьому світі не могло вибити його з рівноваги.

— Сьогодні ми говоритимемо про межу. Межу між особистим і публічним. Між дозволеним і тим, що вважається «правильним».

Він мовив це, спокійно оглядаючи аудиторію, ніби тема була зовсім безпристрасною. Але Рита відчула, як стискається горло. Він знав. Він знав, про що говорить.

— Ваша курсова мала бути про межу відповідальності. Але, як ми бачимо, не всім вдалося дійти до суті.

Її серце стислося. Це був удар. Особистий. Влучний.

— А тепер уявіть, що ваші дії - під мікроскопом. Чи справді ви готові до того, щоб кожен ваш вибір аналізували? —-продовжив Алекс, дивлячись у її бік.

І тоді вона не витримала. Слова самі вирвалися з грудей:

— А ви? Ви готові до цього? Чи вам просто легше говорити сховавшись за книжками, коли всі мовчать?

У класі запала тиша. Її голос був рівний, але холодний. Вона сиділа прямо, очі - спалах. Його брови трохи сіпнулись.

— Це не особисте, Рито. Це лекція.

— Ні. Це завуальована критика. Це меседж. Ви говорите так, ніби вам болить менше, ніж іншим.

Він підійшов ближче, руки схрестив на грудях.

— Якщо тобі є що сказати - говори. Але не ховайся за образу.

Вона встала. Говорила рівно, чітко, з надривом:

— Мені соромно. Не через курс. А через те, що я боюсь бути собою. Вдома — соромно. Тут — соромно. У вас — соромно. Бо все, що я відчуваю, — це неправильне. Ви говорите про межі. А я живу на цих межах щодня.

Він мовчав. Його очі були темні, уважні.

— Що саме тебе торкнуло, Рито? — його голос став м’якшим.

Вона ледь не плакала, але не дозволяла собі цього.

— Те, що мама каже: «ти не з тих». Те, що я вже сама в це вірю. І... те, що ви дивитесь на мене, але бачите когось іншого. Студентку. Голову. Але не мене. А я — жива. Я не просто ім’я в списку.

Він повільно видихнув.

— Я бачу тебе. Але ти маєш навчитись бачити себе першою.

Їхня розмова зависла в повітрі. Хтось кашлянув. Хтось відвів погляд.

Рита сіла. У голові гуло. Серце калатало десь у горлі, руки тремтіли під партою. Вона навіть не була впевнена, що все це сказала вголос.

Що я щойно наробила?..

Її погляд ковзнув по аудиторії - кілька пар очей уважно стежили за нею, дехто стримано шепотівся, дехто просто ховався за ноутбуками. Але найстрашніше - вона не могла змусити себе подивитися на нього. На Алекса.

"Це було надто. Це не мало прозвучати так. Це ж пара. Чорт, це була пара, офіційна лекція, і я влаштувала сцену. Це не крик душі - це істерика."

Вона згадала свою фразу: «Ви дивитесь на мене, але не бачите мене…» І їй захотілося провалитися крізь підлогу.

"Що ти зробила, Рито? Навіщо ти сказала це вголос? Ти ж знала, що це звучить надто особисто. Занадто відверто. Це була межа. А ти її стерла - сама, прямо перед усіма."

Але водночас щось у ній не дало впасти повністю в провину. Бо в глибині — було полегшення. Маленьке, тривожне, та все ж — полегшення від правди.

"Я сказала. Нарешті. І хоч шкодую, що це було так необачно… я більше не мовчу."

Її тиша — справді стала голосом. Але за цей голос доведеться заплатити.

І вона це знала.