Розділ 7

Рита вирішила: з неї досить.

Ніяких внутрішніх монологів. Ніяких поглядів. Ніяких “а раптом”.
Він - викладач. Стриманий, суворий, закритий. Вона - студентка. Трохи зухвала, трохи вразлива. Це просто симпатія. Сама звичайнісенька. Людська. Нічого більше в цьому буркутоні не має. 

“Я не одна з тих, хто пливе за потоком. Я - розумна. Я - вільна. Я можу зупинитись.”

...

Того ранку вона вдягнула себе, як броню.
Світлий светр, рівно зібране волосся, стриманий макіяж. Образ: “Я - зібрана й мені байдуже.”

На парі сиділа рівно, спокійно нотувала, не піднімала очей, навіть не дивилась у його бік. І вдавала, що слухає більше конспект, ніж голос.

Насправді вона чула кожну паузу. Кожне слово.
Бо все в ньому було про неї. Навіть коли не про неї.

Після пари вона пішла одразу. Жодних зупинок біля вікон, жодних спроб спіймати його погляд. Просто — ігнор. Як ліки.

Але ліки не подіяли.

Вона збиралась йти до гуртожитку, коли зрозуміла, що забула навушники в читальному залі.
Повернулась, пробігла через хол, і саме тоді — побачила його.

Олексій стояв біля кавового автомата.
Без конспектів. Без серйозного вигляду.
Просто чоловік у темному пальто з паперовим стаканчиком кави в руці.
І поруч з ним - інший чоловік, молодший, усміхнений, в спортивній куртці.

— Тримай. Твоя кава з медом - це збочення, - сказав молодший, простягаючи йому стакан.

— Класика - це нудно, - відповів Олексій. І... усміхнувся.

Рита завмерла за кутом.

Він… усміхався. По-справжньому. М’яко, тепло. Без захисної маски.
Цей чоловік, який на парах був, як мармур, — зараз був живим. Простим та до біса щирим. І це боліло. Дивно боліло.

Бо з нею він завжди був інакшим.
Суворим. Закритим. Твердим.

І тільки тоді вона вперше подумала:

“А що, як…
Він не ігнорує мене, бо не цікаво.
А тому що… цікаво занадто?” 

Вона вже майже втекла, коли обернулась на звук знайомого голосу.

— О, пані Савченко. Не інакше як знову рятує світ знанням?

Рита зупинилась і трохи втомлено відповіла:

— Доброго дня. А я думала, ви виходите тільки в туман і грозу — як міфічний викладач.

Ілля засміявся вголос.

— О, вона з характером. Це та сама, з “мовчання - форма маніпуляції”?

— Та сама, - сухо відповів Алекс.

Рита підняла підборіддя і всміхнулась.

— А це ваш телохранитель?

— Мій брат, - відповів Алекс, навіть не глянувши на неї. - Тимчасово безробітний і занадто говіркий.

— Чудово. Я люблю братів - вони зазвичай чесніші.

Ілля простягнув руку, тепло:

— Ілля. Я - фанат незручних розмов.

— Рита. Я - їх генератор, - відповіла вона, потискаючи йому руку.

— Вона підходить тобі, Сашку, - кинув Ілля вже жартома. - Може, хоча б вона навчить тебе жартувати.

Алекс видихнув крізь зуби.

— Нам потрібно йти.

— Серйозно? А мені якраз цікаво. Маргарито, як ви вважаєте: мій брат колись сміявся щиро?

— Думаю, так. Можливо, в середній школі. Одного разу. І точно не над собою.

Цього разу навіть Алекс не стримав ледь помітну усмішку.

— Мене вчили стриманості, не клоунаді.

— А мене - бачити, коли хтось ховається за стриманістю, - відповіла вона.

— Ви знову робите висновки, не маючи фактів.

— А ви знову говорите, ніби життя - це судовий процес.

Ілля дивився на них з явним задоволенням.

— Господи, ви як сцена з якогось французького артхаусу. Ще трохи - і почнете кидатись цитатами.

...

Пауза. Напруга в повітрі.
А потім — усмішка.... у Рити. Потім - у Іллі. Потім - мимоволі, в самому кутику губ — у Алекса.

Ця сцена не вирішила нічого. Але щось у них стало легше.

Між “захищатись” і “говорити” з’явилась тонка тріщина.

І Рита подумала:

“Його брат — занадто розумний. Він усе відчуває. І, здається…
Мені це навіть подобається.”

....

Того вечора в гуртожитку Рита злилася сама на себе.

— Ти що, знову про нього думаєш? - спитала Даша, розглядаючи крем на обличчі в дзеркалі. - Я тебе прошу.

— Я взагалі-то думаю про... літературу.

— Ага. Його літературу. З сірими очима й аналітичним поглядом.

— Та він мені байдужий. Абсолютно.

Даша мовчки повернулась, підняла брову.

— Тоді чому ти вже третій раз згадуєш, як він вчора тримав ручку?

Рита плюхнулась на ліжко.

— Це як алергія. Начебто не хочеш, а свербить.

...

Пізніше, ввечері, вона відкрила ноутбук, щоб написати есе з етики.
Тема: «Межа між захопленням і залежністю».

І вона зависла. Бо раптом зрозуміла:
вона вже не контролює, чи це захоплення.
Бо як тільки він зникає з поля зору - її світ тьмяніє.
А коли з’являється - вона світиться зсередини.

І ні, звісно це не кохання.

Це щось гірше. Це залежність від того, кого не можна торкнутись.