Розділ 3

Алекс

Університет завжди мав запах фарби, вологи й іронії. І це не змінилось.

Олексій стояв біля великого вікна на третьому поверсі й дивився вниз — на двір, на повільних студентів, на будівлю бібліотеки, яку ще пам’ятав з власного студентства. Тут усе залишилось таким же — лише він став іншим.

Десять років у юриспруденції. Сім років - у мовчанні. І ось тепер - кафедра етики. Іронічно.

— Що, старий, повернувся на місце злочину? - усміхнувся йому знайомий голос.

Олексій повернувся. На порозі стояв ректор - Остап Григорович Гордієнко, друг його батька, ректор університету, у минулому бешкетник з татових історій, а нині сивий чоловік із занадто теплим поглядом.

— Я навіть не думав, що ви справді мене вмовите, - відповів Алекс сухо, але без злості.

— Тут тобі буде краще, ніж у залі суду. А ще - студенти. Може, хтось із них не такий мертвий усередині, як ми з тобою.

Алекс нічого не відповів. Бо в голові ще крутились уривки минулого:
Гучні справи. Помилки. Втрата.
І голос однієї жінки, який усе ще жив у снах.

...

Перший день на кафедрі.
Він пройшовся аудиторією ще до дзвінка, оглядаючи порожні парти. Усе тут дихало молодістю - легковажною, поверхневою, легко збуджуваною.

Його погляд ковзнув по списку:
“Маргарита Савченко” - журналістика, 3 курс.

І вже на парі, коли вона кинула свою першу фразу, він одразу помітив її.
Не через зовнішність - хоча вона була яскравою, з тією особливою недбалою красою, яка не проситься на обкладинки, але прилипає до пам’яті.

Він відзначив її очі - вони не кліпали від сорому. І голос упевнений, не дитячий. І усмішку - розумну, трохи викличну, але не наглу.

І тоді, вперше за довгий час - він відчув легкий електричний струм під шкірою.
Тривогу.
І зацікавлення.

Він знав, як це закінчується.
А ще знав, як це не повинно починатися.

...

Після пари він довго стояв біля столу, роблячи вигляд, що читає нотатки. Насправді ж слухав її кроки. Як вона повільно рухалась до дверей. Як затрималась. Як зупинилась.

Її голос вирвав його з роздумів:

— Ви завжди так напружено читаєте після пар?

Він підняв очі. Її усмішка була... непроникною. Як іронічна записка в шухляді з секретом.

— А ви завжди так легко кидаєте виклик?

— Тільки коли варто, - сказала вона. І він повірив.

...

Увечері, вже вдома, він сидів із книжкою в руках, яку не читав. На столі — кавова чашка, холодна. А в голові — фрази, очі, інтонації.

Маргарита Савченко.
Занадто смілива. Занадто розумна. Занадто схожа на ту, через яку він колись згорів.

І все ж — він знав: це не повторення. Це щось інше.
Глибше.
А значить — небезпечніше.