8.1

Уля

Вискочивши на вулицю, ховаюсь в альтанці, прихованій від сторонніх очей під кронами рослих дерев. Невисловлений гнів накриває задушливою хвилею, від гіркої образи очі палить солоними сльозами.

Я не можу повірити, що дядько так зі мною вчинив! Невже думка його коханої дружини набагато вища, ніж всесвітня справедливість? Адже це реально несправедливо – одружити нас з Ольховським проти нашої ж волі!

За спиною чуються кроки і я поспішаю розмазати по обличчю сльози. Не хочу, щоб мене бачили в такому вигляді.

Раптовим гостем, який порушив мою самотність, виявляється Ольховський. Знявши з себе піджак, він накидає його мені на плечі. Надворі кінець вересня. Вечір. Вже прохолодно, а я вискочила у легкій кофтині. Але річ у тому, що зараз мені зовсім не холодно. Я ніби вогнем горю через сильні емоції, що роздирають мою поранену душу на дрібні частини.

Дозволивши Ольховському одягнути піджак, я обертаюсь до нього обличчям. Світло вуличного ліхтаря добре висвітлює місцевість, тому мені легко вдається розглянути кожну емоцію Богдана. Схоже, він збентежений.

– Ти маєш до цього шлюбу якесь відношення? – питаю я.

– Ні, Улю. Я дізнався про це п'ять хвилин тому за столом, як і ти.

Зітхаю. Все-таки це витівки тітки Люби.

– І що тепер нам робити? – продовжую я. Не те щоб я вірила Ольховському, але на тлі моїх родичів Богдан виглядає меншим злом. До того ж він теж не горів бажанням пов'язувати себе зі мною вузлами шлюбу.

– Можемо подати позов до суду та визнати шлюб фіктивним. А можемо… залишити все як є. Який тобі із цих варіантів більше підходить?

– А тобі?

– Мені? – чомусь усміхається. І тягне час, як мені здається, сідаючи на лаву. – Та мені все одно, Улю. Звичайно, шлюб з тобою не входив у мої плани, але якщо у нас буде дитина, то чому б ні?

– Ти зараз серйозно, чи що?

Не можу повірити в те, що тільки-но почула. Ольховський реально готовий стати мені чоловіком? Ну чому? У нього є кохана дівчина! Мені ж Леся всі вуха продзижчала про те, як вони один одного люблять і хочуть одружитися.

– Серйозно, – трохи подумавши, відповідає Богдан. – А ще, як на мене, цей шлюб може стати для тебе порятунком. Твої родичі – жахливі люди, вони щось задумали, Улю. Можливо, поки ти поряд зі мною, то будеш у безпеці.

– Ні, – хитаю головою. Ходжу вперед-назад по альтанці. В це важко повірити, дядько не може замишляти нічого поганого. Точніше, це моя психіка чинить опір до останнього.

– Чому ні? Я не був би таким категоричним на твоєму місці. Сказати тобі дещо?

– Хочеш приголомшити мене ще однією новиною? Втім, давай. Думаю, ти мене вже нічим не здивуєш.

– Твій дядько заплатив мені, щоб я до тебе залицявся. Я намагався відмовитись, Улю, але він натиснув – ну як він уміє. Погрожував мені.

– Навіщо? – ошелешено кліпаю очима.

Невже мій дядько справді купив залицяння Ольховського?

Господи… Та що він за людина така? Просто чудовисько!

– Не знаю, – знизує плечима Богдан, – можу тільки здогадуватись.

– Давай. Озвуч свої здогади.

– Напевно, хотів тебе позбутися. Наш з тобою шлюб – це теж його ідея.

– Та не його це ідея, а тітки Люби!

– Захищаєш дядька? А даремно. Вони ж чоловік та дружина, Улю. Значить, з одного тесту зроблено. Загалом я тобі розповів усю правду, а тобі вирішувати, що з нею робити. Якщо відмовишся виходити за мене заміж, то твої родичі можуть чогось і гірше придумати.