Розділ 8

Уля

– Прошу пробачити за запізнення, – заглядаю у вітальню, де вся родина зібралася на вечерю.

Зустрівшись зі мною поглядом, дядько посміхається:

– Нічого страшного, Уляно. Ти якраз вчасно. Проходь.

– Хвилинку. Віднесу речі до своєї спальні та спущусь, – усміхаюся доти, доки не помічаю за столом невдоволений вираз обличчя тітки Люби. Ось їй усміхатися взагалі не хочеться.

Поспішаю вийти з вітальні, щоб піднятися на другий поверх і залишити у своїй спальні рюкзак із книгами, які я сьогодні купила у комісійному магазині. Ще нічого не підозрюючи, виходжу зі спальні й поки спускаюся сходами вниз, через вікно дивлюся на іномарку Ольховського, яка щойно в'їхала у двір.

Дивно. Ігор Іванович не казав, що Богдан приїде до нас на вечерю, а може, тільки на хвилинку вирішив зазирнути з робочого питання.

Хоч як би там було насправді, але на душі все одно стає тривожно. Щось надто часто в моїх буднях почав миготіти Ольховський, це вже напружує.

Повернувшись до вітальні, займаю вільне місце за столом. Всі домашні такі загадкові сьогодні переглядаються між собою, але мені нічого не кажуть.

– А у нас сьогодні свято якесь? – не витримавши гнітючої тиші, цікавлюсь я.

– Можна й так сказати, – безрадісно відповідає Ігор Іванович.

– Хм… Який?

– Улю, почекай трохи. Скоро все дізнаєшся, – відрізає дядько, а це зовсім не схоже на нього.

Через хвилину у вітальні з'являється Ольховський, теж просить вибачення за запізнення і займає місце поряд зі мною.

– Ти розумієш, що зараз відбувається? – перешіптуюсь з Ольховським, але він лише знизує плечима.

Постукавши вилкою по ніжці келиха, Ігор Іванович привертає увагу всіх присутніх у вітальні.

– Дорогі мої, я вас усіх зібрав тут непросто так, як ви вже зрозуміли, – дядько заходить здалеку, але це мені вже не подобається, інтуїція підказує, що щось тут нечисте і мова піде про мене та Богдана, бо інакше Ольховський не сидів праворуч від мене. – Знаю, що новина, яку я зараз повідомлю, декого з вас шокують. Але наперед скажу, що це все для вашого блага.

– Ігорю, не томи. Говори вже швидше, – не витримує Любов Юріївна, а я помічаю на її обличчі легку усмішку – вона вже точно знає, про що зараз піде мова, тому й сидить поруч із дядьком вся така із себе, як важливий птах.

– Загалом так, Уляна та Богдане, сьогодні був зареєстрований ваш шлюб у РАЦСі, з чим я вас і вітаю. Офіційно ви тепер чоловік та дружина.

– Що? – Виривається з мене раніше, ніж я встигаю все добре обміркувати. – Це жарт якийсь?

– Хіба Ігор Іванович схожий на жартівника? – нападає тітка Люба.

– Ігорю Івановичу, що за нісенітницю ви нам зараз повідомили? Що означає зареєстрований шлюб? Ми з Уляною навіть заяви ніякої не подавали, – обурюється Ольховський дуже природно, я ж на відміну від Богдана, жадібно ковтаю повітря відкритим ротом. Мене просто паралізувало від шоку.

– А то й значить, Богдане. Ти все почув. І ніяка це не нісенітниця, ось… дивись, – і ніби за помахом чарівної палички, дядько простягає Богданові копію свідоцтва про шлюб. – Читай, тут все записано.

– Але як ви це зробили? - Нарешті й до мене повертається мова. Нерозумно питати, знаючи, про зв'язки дядька у всьому місті, але я все одно питаю – це моя психіка намагається захиститися від крутого повороту.

– Та простіше простого, Улянко. Залишилося діло за малим – зіграти вам справжнє весілля, щоб усі наші родичі та близькі друзі стали свідками створення нової родини, – відповідає дядько, відправляючи мене у наймогутніший нокдаун.

– Що-о-о? – Емоційно обурюється Ольховський і схоплюється зі стільця.

– Сядь! – гарчить на нього дядько. – Ти мені потім ще подякуєш. Я це все заради вас роблю, діти. А у якості весільного подарунка вам належить новий будинок і невеликий заводик.

– Маячня якась. Дядько, ми так з тобою не домовлялись! Ти ж мені обіцяв… Невже твої слова нічого не означають, невже вони порожній звук? – Опираюся до останнього, хоча і так зрозуміло, що без дружини дядько на таке ніколи б не пішов. Все-таки тітка Люба зуміла натиснути на свого чоловіка – сірий кардинал у спідниці, а не жінка!

– Улянко, ми про все з тобою поговоримо наодинці, – не дуже переконливо посміхається дядько, а я рішуче встаю зі стільця. Ну ні… я в цьому дурдомі брати участь не збираюся. – Ти куди?

– Піду свіжим повітрям подихаю. Якось нудно стало від усього цього, – процідивши крізь зуби, швидко рухаюся до виходу.

У грудях б'ється серце, а в голові набатом стукають різні думки. Все це надто жорстоко, щоб бути схожим на реальність!